Андрійко першим побачив його.

З Колькою – двоюрідним братом, вони пасли корів коло старезної закинутої ферми. Колька в цей час сидів на височенній черешні й набивав рот чорними солодкими ягодами. Пальці, обличчя, футболка – усе було у темних плямах від рясного черешневого соку, та він все їв і їв. Хіба хлопчина дванадцяти років може наїстися черешнями? Андрійко спочатку теж сидів на одній з товстих гладких галуз. Коли черешні вже не лізли в нього, він одірвав від тріщини в стовбурі шматок коричневого клею і почав жувати.

- Клей схожий на гумку,- сказав Андрійко старшому брату.

- Угу,- тільки і відповів Колька, рот його був наповнений ягодами.

- А ще, коли в нас на будинку смолили дах, я пробував жувати смолу,- продовжував Андрійко,- смола теж схожа на жуйку, ось тільки не солодка.

Андрійко жив у місті. Ось вже, як два тижні закінчились шкільні заняття. І коли він побачив на порозі квартири бабусю Надю, яка приїхала для того, щоб забрати його в село на ціле літо, він з радісним криком кинувся до неї. Це був найщасливіший день у його житті. В селі його з нетерпінням чекав найкращий друг – брат Колька, а ще сонце, риболовля, свобода, літо! Нарешті закінчились ці нудні уроки, які під кінець навчання тягнулись так довго. І ось тепер Андрійко вже був у селі, у Жерді – найбажанішому місці, про яке він мріяв увесь довгий рік. Це його зелені краєвиди він бачив холодними зимовими ночами, коли засинав під теплою ватною ковдрою. І коли сидів за партою на уроці математики й розв’язував задачу про автомобіль, що виїхав з пункту А до пункту Б, Андрійко уявляв собі старенький жовтий ПАЗ – рейсовий автобус, який неспішно везе його з Кам'янця до Жердя.

Й ось усі мрії, нарешті, здійснилися. Майже два тижні, як він у селі. Разом з Колькою через день, вони пасуть бабусиних корів коло старої ферми, там, де така густа та соковита трава. А теплими вечорами, після вечері, ідуть у клуб на фільми, частіше всього індійські. У тих фільмах вирують пристрасті, злодії несамовито блимають чорними очима, а герої рятують своїх коханих. А потім всі разом вони співають і танцюють. Попри певну наївність, Андрійкові подобались індійські фільми. Чим саме? Напевно тим, що він дивився їх улітку, теплими духмяними вечорами, в селі, з друзями. А ранком їх уже чекали вудки, хробаки в сірниковій коробці, бідончик від молока, в який вони складали пійманих карасів, ковблів і кленів.

Й ось того дня, коли корови, опустивши голови, паслись коло лісосмуги, Андрійко й Колька сиділи на старій черешні та вели неспішну ситу бесіду про жування черешневого клею і смоли.

- Найкраще, що особисто я жував, - відповів не одразу Колька,- ну окрім жуйки «Турбо» - то був медовий віск. Він не тільки добре жується, а ще й солодкий на смак.

- А я віск ніколи не пробував,- відповів Андрійко, спльовуючи клей.

- Може, до кінця тижня підемо до лісу вибирати нові вудки з ліщини, там недалеко пасіка. Якщо не боїшся бджіл, то зайдемо і спробуємо віск. Тобі сподобається.

- Я зовсім бджіл не боюсь,- швидко відповів Андрійко, хоча насправді трохи лукавив. Та все ж не хотів перед Колькою здаватись вже таким маленьким.

Андрійко зачовгався на галузі. Черешня, якою він набив собі живіт, вже почала давити на сечовий міхур.

- Піду віділлю, - сказав Андрійко й зіскочив з дерева у траву.

- Ну йди, йди. Заодно й корів відгониш від конюшини.

Андрій й сам знав, що, хоч корови і полюбляють конюшину, та все ж від цієї соковитої трави корови можуть занедужати.

Він побіг до старої ями, у яку колись – тоді, коли ще працювала ферма, викачували гній з корівників. Тепер яма була густо вкрита заростями полину, кропиви, чистотілу і її майже не було видно. Та все ж Андрійко знав, що спускатись вниз і ходити там – небезпечно. Не одна корова, потішившись соковитою і густою травою, зайшла туди й, проломивши верхню тверду, але тонку кірку, провалилась у гній і втонула в зеленій бридкій тягучій рідині.

Андрійко став коло самого краю, стягнув спортивні штани та з полегшенням розслабився. Поки відбувався природний процес, він розсіяно роздивлявся яскраво-жовті маленькі квіточки чистотілу попереду внизу, іржавий конвеєр для викачки гною, невелику пляму смердючої рідини на поверхні кірки, під галузами дикої яблуні, що звисали над ямою.

Раптом зеленувата рідина ніби ожила. Вона почала повільно підійматись, повільно надулась бульбашка і вмить зелена кулька з різким звуком луснула. На її місці почала набухати нова бульбашка. Андрійко завмер, придивляючись до дивини, потім швидко натягнув штани. Бульбашка знову луснула.

- Що це? - тільки й подумав хлопець, дивлячись, як набухає нова зелена кулька.

- Напевно, якісь гази виходять, чи ще щось подібне?... Яка ж тут, цікаво, глибина?

Бульбашка знову луснула, і тепер на її місці почала підійматись вже не одна, а дві невеликі.

Уся яма була вкрита твердою кіркою, але в цьому місці, в тіні під густими галузами яблуні, що нависали над поверхнею, чомусь кірки не було. Це було схоже на велику ополонку зимою на озері, яку пробили рибаки.

- Дивно...

Раптом густа брудно-зелена поверхня колихнулась. І тут Андрійко побачив, що на поверхні рідини щось з'явилось. Не бульбашки, а щось інше, якийсь невеликий темний горбок, вкритий мілкими прожилками темно-оливкового кольору. Андрійко, як зачарований, дивився на те, як з темної смердючої рідини з'являється щось.

- Воно схоже на слизький велетенський гриб,- раптом подумалось хлопцеві, і він одразу ж відчув позиви до блювоти. Андрійко не те, що не любив гриби. Вони, так само як і таргани, шкрябання цвяхом по склу, спричиняли в ньому відчуття відрази.

На рідкій тягучій поверхні поступово з'явилось щось округле, неправильної форми. І раптом воно відкрило очі! Так! То точно були очі – невеликі, круглі, зеленого кольору з вузькими горизонтальними зіницями, немов у кози. Вони уважно дивилося на Андрійка. І як тільки хлопець усвідомив, що ті очі на нього дивляться, йому здалося, що та істота із гною щось шепче.

Невимовний жах хвилями накрив хлопця. Тіло, ніби почало втрачати контроль, коліна підігнулися. Андрійко відчув якимось глибоким далеким відчуттям, що ось-ось втратить свідомість і разом з цим він буде знати те, що шепче йому у голову та страшна істота. Але хлопець найшов у собі сили відсапнутись від липкого мороку. Він різко обернувся і щодуху кинувся геть від ями з гноєм.

- Що сталося? - почув Андрійко здивований голос Кольки. І цей голос, ніби повернув наляканого хлопця до реальності.

- Там, там...

- Що там? Чого ти злякався?

Колька зіскочив з галузи у траву і уважно дивився на молодшого брата.

- Там була... змія.

Андрійко чомусь не сказав братові правди. Він сам до кінця не знав, чому так сказав. Може з переляку, а може була якась інша причина.

- То, напевне, вуж чи ящірка... Не примітив жовтих плям на голові?

- Не знаю... здається, не помітив,- тільки й міг відповісти Андрійко, важко дихаючи, так, ніби він пробіг не сотню метрів, а кілька кілометрів. - Вона повзла там, у траві. Я боявся, що вкусить мене.

Цілий день з голови не йшло те, що він бачив у старій гнойовій ямі на фермі. Ті бульбашки, які лопалися з таким бридким звуком, зелені, ніби затягнуті прозорою плівкою очі, той невимовний жах... У хлопця під вечір, навіть, розболілась голова. Але після того, як вони з Колькою пригнали худобу додому й повечеряли підсмаженою на смальці картоплею – найулюбленішою стравою Андрійка, яку дуже смачно готувала бабуся Надя, потім закусили ту картоплю свіжими хрусткими огірками та зеленою цибулею з городу, стало трохи легше. І думки, навіть, трохи прояснилися. А коли після вечері хлопці сіли на "Україну" – братів велосипед, Колька, як завжди за руль, а Андрійко на задній багажник і покотили на озеро купатись – ті важкі неприємні думки вже зовсім втратили силу, забились малесенькою темною цяточкою десь далеко-далеко у підсвідомість.

Наступний день у хлопців був вихідним – після обіду корів у поле погнав дідусь Олекса. А Колька та Андрійко до обіду дивились по телевізору футбольні матчі чемпіонату світу в Мексиці. Після того, як збірна СРСР, яка складалась з майже одних київських динамівців, розгромила Угорщину, усі чекали такого ж розгрому в грі зі збірною Канади. Колька вболівав за Чанова – «це найкращий воротар у світі», - у запалі кричав хлопець, зачаровано роздивляючись карколомні сейви під час повторів. А ось Андрійкові більше подобався півзахисник Яремчук. Але, на жаль, з канадцями він не грав.

Наші врешті-решт перемогли 2:0. Тож можна було зі спокійною душею копати на гнойовищі хробаків і йти на риболовлю.

Коли Колька колупав лопатою велику грудку гною, Андрійко раптом згадав усе, що він побачив тоді, на старій фермі. Спогади липкою хвилею вдарили його в груди, так, що серце несамовито зачастило.

- Пам'ятаєш, вчора я сказав тобі, що бачив змію? - почав він тихо.

- Я пам'ятаю, який ти переляканий прибіг. Пішов справити нужду по-маленькому, а з переляку, напевно, і по-великому захотілось,- Колька весело зареготав, витягуючи з грудки товстенного хробака.

- Якби ти побачив те, що побачив я – думаю ти би справив нужду навіть якщо й не хотів,- не зле огризнувся Андрійко.

- А що ти бачив? Ящірку?

- Я щось бачив у тій старій ямі з гноєм.

- Що?- перепитав Колька,- у якій ямі? Це там, де корови, буває, провалюються?

- Так! Коли я там стояв, то бачив спочатку бульбашки, які виходили з глибини, а потім щось з'явилось на поверхні.

- Що з'явилось?

- Не знаю... Але воно дивилося на мене і щось шепотіло.

- Що?! То людина була якась?

- Я не знаю. Але на поверхні гною з'явилось щось схоже на голову... Там були очі. Вони дивились на мене!

- Може то потопельник?

- Який потопельник? У тій ямі що, хтось тонув?

- Не знаю,- Колька лишив лопату і встав, - корови там точно колись тонули, а ось за людей я не знаю, не буду брехати.

Почесавши русяву чуприну, Колька уважно подивився на брата.

- А може тобі те все привиділось?

- Хотів би я, щоб воно мені привиділось,- невесело посміхнувся Андрійко,- я вночі й спати не міг через усе те.

- Треба буде завтра сходити та подивитись. Якраз наша черга корів гонити.

- Щось у мене бажання зовсім не має туди йти дивитись.

- Що, злякався?

- Я? - Андрійко знизав плечима,- може, і злякався тоді, коли побачив. Подивився б я на тебе... Я, звичайно, можу піти, але давай близько не підходити.

- Добре,- Колька знову взявся за лопату,- близько підходити не будемо, але треба все там подивитись. Потопельників я ще не бачив.

Наступного дня в обід хлопці знову погнали худобу в бік старої ферми. Дорога тягнулась старими височенними тополями. Корови йшли повільно, пощипуючи траву вздовж стежки. На дворі було жарко й сухо. Пахло сухою травою з полів і гарячою, прогрітою літнім сонцем, землею. Тихо шуміло листя на тополях і осокорах, хоча, здавалось, вітру зовсім не було. По блакитному, майже білому небі, деінде ліниво плили хмарки. Весело й галасливо серед полів щебетали жайворонки. Хотілося просто лягти в теплих нагрітих сонцем травах і мовчки дивитись у безкрайню блакить. Здавалось, що час раптом пропав, зник, і сама вічність тихо опустилась на світ.

Колька відпустив худобу, а сам неспішно плентався позаду. Андрійко йшов поруч і спирався на рівну суху палицю, яку ще з вечора витесав собі зі старої вудки. Він уявляв собі, що це така собі зброя, за допомогою якої, він буде захищатися від нападників. Час від часу Андрійко підіймав палицю догори, наче меч, і дивився на те, як вона лежить у руці. Потім легко махав нею з боку в бік, так, що у повітрі лунав свист. Корови одразу ж повертали вуха назад, прислухаючись до того свисту та на всяк випадок прискорювали крок.

Коли вони нарешті дійшли до старої ферми, хлопці відпустили худобу вільно пастись. Колька, обережно почесавши темну кірку рани на збитому коліні, підморгнув Андрійкові.

- Ну що, підемо подивимось?

До цього, усю дорогу від дому вони не говорили про випадок коло ями. Але коли Колька тільки вимовив – Андрійко одразу ж здогадався, що саме брат має на увазі.

- Пішли. Але, цур, близько не підходити.

Колька нічого не відповів, лише криво посміхнувся, показуючи велику розпірку між передніх зубів.

Вони пішли через хащі терпкого полину, потім вийшли на старі бетонні плити.

- Он там я його бачив,- Андрійко показав пальцем у бік великої чотирикутної ями. Здавалось, що це якась дивна поляна, вся вкрита густими соковитим травами. Деінде яскраво червоними плямами квітнули маки. Але під зеленню був лише тонкий сухий шар, під яким була зелена смердюча рідина.

- Дивись, ось там, під деревом, - від хвилювання Андрійко перейшов на шепіт. Він вказував на місце, де не було сухої кірки. Хлопці деякий час стояли нерухомо і з острахом дивились на густу зеленувату рідину, вкриту мілкими бульбашками. Але нічого дивного вони не бачили. Раптом Колька підняв з землі камінь і жбурнув прямо у гущавину. Камінець булькнув і повільно щез.

- Ось так і корова тоне, як зайде у цю трясовину,- також пошепки сказав Колька.

Хлопці ще деякий час стояли та дивились, але нічого не відбувалось.

- Може тобі привиділось,- вже вголос сказав старший брат. Він піднявся і став сміливо ходити по краю ями.

Андрійко хотів крикнути, щоб брат не підходив ближче, але все ж стримав себе. Насправді він уже сам не був впевнений, чи бачив все те ось тут.

Але раптом на поверхні зеленої смердючої рідини почала надуватись велика бульбашка.

- Дивись! - з жахом прошепотів Андрійко, вказуючи пальцем.

Колька завмер, повернувся і, побачивши бульбашку, зробив два кроки назад. Пузир з різким звуком луснув. І тут брати побачили, як на поверхні повільно почала з'являтися темна блискуча голова.

Серце в грудях Андрійка заколотилось так, що стало важко дихати. Йому знову здалось, що він чує якийсь тихий монотонний шепіт. Хтось, ніби зморено та з сумом кликав хлопця. Але Андрійко не міг розібрати слів. І знову Андрійко побачив, як розплющились очі – бридкі, круглі, вип’ялені, з горизонтальними козячими зіницями. Істота деякий час дивилась на хлопців, і раптом тонка широка щілина внизу голови розтулилася, і почувся тихий сумний звук, схожий на шипіння.

Андрійко з жахом побачив, як з опущених вниз кутиків рота потекла чорна, схожа на чорнило, рідина. Істота з ями ніби намагалась щось сказати.

Андрійко раптом відчув біль у скронях і разом з болем ясно почув у голові голос. Тихий монотонний голос.

- Підійди ближче. Підійди ближче.

Середину живота звела судома, і кут зору вмить звузився до ширини ями. Але все ж Андрійко краєм ока побачив, як Колька розвернувся і, потягнувши брата за руку, почав тікати. І це привело хлопця до тями. Він ніби прокинувся від напівсну і схопившись, побіг услід за старшим братом, геть з цього страшного місця.

Вони добігли до поля, де паслась худоба, і без сил попадали в траву. Обоє важко дихали. Андрійко відчував, як гарячий піт тече струмками по спині.

- Ти бачив!? Ти бачив!?

- Я думав, що то потопельник,- Колька важко дихав і намагався перевести подих.

- Але воно схоже на якусь велетенську ящірку.

- Я чув, що воно щось говорило мені.

- Що говорило?

- Не знаю... Мені здалось, що воно кликало мене. І в мене одразу живіт почав боліти.

- А ти бачив, як у нього з рота потекла чорна кров?

Андрійко відчував, що, як тільки вони відбігли від тієї проклятої ями, всепоглинаючий жах і тягуча важкість в голові залишили його. Він, немов би прокинувся від поганого сну, кошмару. Лише трохи болів живіт. А ось Колька, здавалось, відчував себе набагато легше.

- Корови! – раптом крикнув він і схопився на ноги.

Худоба знову зайшла на колгоспне поле в конюшину, і хлопці, полишивши думки про істоту з гнойової ями, побігли завертати корів.

Через деякий час Андрійкові вже здавалось, що то є якась дивна, трохи страшна, та все ж цікава гра. Він, ніби став учасником пригодницького фільму й тепер страх змінився на цікавість і азарт.

Що то є за істота, звідки вона там узялась, як живе у тому гнойовищі? І найголовніше – чи небезпечна вона для людей?

- А я ось думаю, що це потопельник,- говорив Колька, об'їдаючи невелику вишню, що росла між тополями.

- Колись на Жванчику один комбайнер напився і скочив у воду головою вперед. Вдарився о камінь, що був коло берега, зламав шию і втонув. То кажуть, усіх, хто надумає вночі купатись на річці, з тих пір він тягне за ноги на дно. І як би ти гарно не плавав – все одно не зможеш виплисти.

- А вдень безпечно купатись? - спитав Андрійко.

- Вдень потопельник не має сили. Може б він і хотів когось затягнути до себе, та при світлі лише сидить там на дні разом з раками і не може поворушитись.

- Все одно страшно,- подумавши відповів Андрійко.

- Вдень нечисть не має сили. Мені самому дивно, що ось цей чорт з козячими очима (прибрала кому) спокійно собі вдень виринає з ями...

- А мені ота істота здається схожою на слимака,- раптом тихо й задумливо сказав Андрійко,- таке саме слизьке, бридке...

Вишень Андрійкові їсти не хотілося, і він лише присів під деревом у теплу густу траву. Раптом, піднявши погляд, він побачив, як до них по дорозі наближаються двоє хлопців. Андрійко одразу впізнав їх. Той, що високий, худорлявий і трохи згорблений – Валька Браткович, а широкоплечий і животатий – Сашко Буряк. Буряком називали в селі ще його батька й, навіть, діда – через характерні червоні обличчя. Ось і Сашко отримав те саме прізвисько. Але при ньому так його не називали, лише позаочі. Сашко Буряк був однокласником Кольки, і взагалі був непоганим хлопцем, тільки любив трохи похвалитись. А ось Вальку Братковича, Андрійко недолюблював за його злі жарти і лихослів'я. Той був на кілька років старшим і вже навчався у Кам’янці в ПТУ на першому курсі.

- Здоров, пастухи,- сказав Валько, прищуривши темно карі, трохи розкосі маленькі очі.

- Привіт,- відповіли одночасно Колька та Андрійко.

- А й город тут,- сказав, криво посміхаючись і роздивляючись Андрійка, Валько. Він протягнув руку для привітання, й Андрійко з подивом відчув м'яку, вологу і слизьку долоню. А ось у Сашка Буряка долоня була широка, суха та шорстка. І потискання – міцним і коротким.

Валько, було, зірвав кілька вишень та, спробувавши, скривився і сплюнув.

- Кислятина, як ти їх їси,- сказав він Андрійкові, хоча їв не він, а один Колька.

- Напевно, в місті ти вишень зовсім не бачив.

- Та ні, солодкі,- сказав Сашко, закинувши до рота одразу жменю червоних ягід.

- Та тобі однаково, що їсти. Наб'єш живота й радий.

- А я і зернята соняшника так їм,- сказав Сашко, спльовуючи червоні кісточки,- висипаю жменю до рота, пережовую, а потім одну макуху спльовую.

- Давай краще курнемо,- Валько дістав з кишені пачку "Ту-134" і витягнув сигарету.

Сашко й собі потягнувся до пачки. Валько відсмикнув руку.

- Куди лапами? - але все ж сам струсив пачку, витягнув ще одну сигарету і протягнув Сашкові. Потім подивився на Андрійка.

- А ти, городський, палиш?

- Ні,- Андрійко ніяковіло посміхнувся.

- Що, спортсмен?

- Та ні. Просто не палю і все.

Валько чиркнувши сірником, підкурив і махнув рукою.

- Я піду заверну худобу,- сказав Колька.

Андрійко теж пішов з братом. Він не хотів залишатись з Вальком і Сашком.

Вони знову завернули корів з конюшини, та повертатись не спішили.

- Хай підуть,- сказав тихо Колька.

- Мені той Валько зовсім не подобається. Чого він постійно до мене чіпляється?

Колька нічого не відповів, лише махнув рукою. Вони не стали повертатись, а підійшли ближче до старого саду.

Увечері, коли хлопці вже пригнали худобу додому, бабуся насмажила їм картоплі та яєць.

Смажену картоплю Андрійко обожнював, але цього разу їв якось без настрою. У голову постійно лізли думки про ту істоту з ями.

- Воно, ніби залізло до мене в голову й говорило там,- думав Андрійко. Але, з іншого боку, його допікала цікавість. Це було щось таємниче та незрозуміле. Але і страшне одночасно.

Колька пішов дивитись телевізор – знову показували Чемпіонат світу з футболу. А Андрій пішов у стару літню кухню до дідуся Олекси. Той виписував два найцікавіші у світі журнали: "Перець" і "Навколо світу". Дідусь акуратно складав журнали на поличці по номерах, але Андрійкові завжди дозволяв їх брати для читання, та з однією умовою – завжди повертати на своє місце. Андрійко схопив кілька журналів і почав читати й розглядати фотографії з малюнками. Він настільки поринув у читання, що вмить забув про все на світі. Опам’ятався тільки тоді, коли хтось штурхнув його у плече. Піднявши очі, побачив перед собою брата.

- Пішли у клуб, сьогодні там фантастика.

- Який фільм?

- «Ворог мій». Здається, навіть американський.

- Ого! Фантастику я люблю!- Андрійко згорнув журнал.

Наступного дня в хлопців знову був вихідний. Майже увесь день вони просиділи коло річки. Спочатку ловили рибу, а після обіду пішли потай від бабусі купатись. Бабуся сварила хлопців, коли вони ходили до річки без дозволу, навіть обіцяла відвезти Андрійка назад до міста. Та все ж вони, майже, ніколи не питали дозволу, бо знали, що бабуся, скоріше за все, того дозволу не дасть.

Інколи хлопці заводили розмову про ту таємничу істоту, й Андрійко відчував, як ті тягучі думки знову і знову находять на нього, наче хвилі на берег річки після того, як проїде моторний човен.

- Давай завтра ще раз підемо туди,- сказав Андрійко братові,- послухаємо, що воно буде говорити. Воно ж дійсно щось говорить.

- А я чув лише шепіт якийсь. Немов змія шипить.

- Головне – не підходити близько.

Андрійкові здавалось, що якщо він розгадає таємницю тієї істоти, то всі ті думки залишать його, і стане вільніше дихати.

Коли наступного дня вони відпустили худобу на пасовищі, хлопець вже місця собі не міг знайти від хвилювання. Колька, ніби і не хотів йти до ями, та все ж в голос нічого не говорив, лише робив все якось повільно й неохоче. Та все ж, коли Андрій направився до місця, де вони бачили істоту, пішов услід за братом.

Вони зупинились за кілька кроків від краю ями. Тільки тепер Андрійко помітив, що чомусь над гноєм зовсім не було мух.

Дивно, адже коло нечистот, особливо улітку, завжди роєм носяться жирнючі зелені мухи. А тут їх зовсім не було.

Деякий час хлопці стояли, й мовчки (прибрала кому) обачливо дивились на зеленувату рідину, що виблискувала на сонці. Андрійко нагнувся і підняв невеликий камінець. Він хотів кинути його у яму, як останнього разу зробив Колька. Але кинути він не встиг – тільки-но замахнувся, одразу побачив, як на поверхні повільно надувається бульбашка.

- Дивись!- прошепотів Колька.

Бульбашка лопнула і, майже, одразу з'явилась та сама голова у зеленуватих слизьких прожилках. Очі розплющились і дивились на Андрійка.

- Підійди ближче.

Андрійко одразу ж почув ці тихі слова у себе в голові.

- Хто ти? - голосно спитав хлопець і відчув, що губи його тремтять.

- Я Слиз. Підійди ближче, і ти взнаєш про мене все, що захочеш.

- Воно шипить,- сказав Колька, роблячи кілька кроків назад.

А ось Андрійко, навпаки, не розуміючи, що робить, зробив кілька кроків до ями.

- Як ти там опинився?- хлопець чув свій голос, ніби відсторонено. Але він не чув, як Колька кричить йому:

- Не підходь!

Він чув лише тихий жалібних голос:

- Я Слиз, я народився тут. Підійди ближче. Мені тут так самотньо одному.

Андрійко побачив, як з великих зелених очей течуть чорні сльози. Чим ближче він підходив, тим чіткіше ставав той тихий голос в його голові. Андрійко зробив ще один крок і раптом з гною з'явилась тонке, схоже на ремінь чи мотузку, щупальце. Воно схопило Андрійка за ногу, трохи вище кеда, і почало тягти у яму. Хлопець закричав.

- Невже це кінець?- немов спалах, з'явилась на диво спокійна думка у нього в голові. Так, ніби думав не він, а хтось інший.

Андрійко почав втрачати свідомість.

Та все ж відчував страшенний голод і лють. Андрійко знав, що це відчуття не його, а тої страшної істоти, яка тягне його на дно ями.

- Я Слиз. Тепер і ти будеш частиною мене,- пульсувало у голові хлопця. Його воля вже, майже, не чина опір. Але в останній момент Андрійко відчув, як хтось, ніби здалеку, тягне його за руку. То був Колька. Колька кричав і тягнув. По його щокам текли сльози, але він усе тягнув і тягнув. І поступово його воля взяла гору. Він зміг витягнути молодшого брата з ями. Навіть зміг якимось неймовірним чином перенести непритомного Андрійка через зарості полину, майже, до самого бетонного майданчика. І тільки потім без сил впав на траву.

Через деякий час Андрійко прийшов до тями. Спираючись на брата, немов п’яний, він дійшов до колонки. Абияк вони відмили руки, обличчя у прохолодній воді. Андрійка постійно трусило, ніби він був на морозі. На нозі, на тому місці, де його схопила істота, кровоточила рана. Але від води стало трохи легше.

Коли вже йшли додому, то вирішили нікому нічого не розповідати.

Переляканій бабусі вони сказали, що Андрійко послизнувшись у корівнику, впав у гній і так увесь вимастився. Рану на нозі не показували. Колька допоміг обмити її, а потім щедро змастив зеленкою. Пекло дуже сильно, та Андрійко мужньо терпів.

- Щоб я вас, іродів, більше на тій фермі не бачила,- все примовляла перелякана бабуся.

- Будете пасти худобу на долині, там, де пасе дідусь.

І хоча на долині пасли лише одні старі діди та баби, хлопці не сперечалися.

Поступово рана на нозі затягнулась, почала заживати. Лишився лише невеличкий шрам навколо щиколотки, який інколи чесався.

Про ту пригоду Колька та Андрійко майже й не говорили з тої пори. Здається, і не боялись, та щось все ж їх стримувало від розмов. І поступово історія, ніби вицвіла, стерлась зі спогадів. З’явились нові історії – цікаві та більш веселі.

Лише одного разу Андрійко згадав усе те знову – чітко і яскраво.

Одного разу він розглядав журнали в дідовій кімнаті. Дід Олекса в цей час сидів на стільці, щось тихо співав собі під ніс і мив ноги у жерстяній балії.

І тут Андрійко раптом побачив на нозі дідуся такий самий шрам, як і в себе. Бліда тонка нитка на правій гомілці по колу.