Шумом грається бір, шумом ломиться ліс,

Шум колише дерева на горах,

В дебрах стогне ріка, розревілась, як біс,

Котить звали каміння на зворах.

Василь Пачовський

Як не старалася Аня сховатися за пляшкою пива, навіть крізь темне скло було чудово видно траурний вираз, що розрізав її обличчя. Смуток переповнював голову, опускав кутики фарбованих червоних губ, ясний зелений погляд з кожною секундою притуплювався і тьмянішав, як би дівчина не підстьобувала в собі залишки оптимізму. Тягар відповідальності якорем давив Ані на плечі, і друзі це прекрасно розуміли ‒ тому зранку запакувалися в машину, як сардини в банку, і покотилися в село, в ліс.

У повітрі витав важкий запах пилу і сухої перепаленої трави. Сигаретний дим цівочкою підіймався доверху від Матвієвого рота. Він сидів, спершись голою спиною об холодний стовбур дуба, і притискав Аню до себе. Інші сиділи на шерстяному старому покривалі – його дала бабця, в якої вони зупинилися, далека родичка одного з хлопців в компанії. Хтось копирсався в сумках, хтось вже стояв над мангалом, розжарював вогонь, а хтось зник в лісі в пошуках хмизу. Пекельне гаряче сонце прорізалося крізь вигадливі вигини високих дерев, в тіні яких брязкали пляшки. Теплий вітер лоскотав обличчя. Проміння приємно припікало плечі й носи. Від озерної води вверх підіймалася пара. Біля берега квакали жаби, крякали дикі качки, шумів очерет.

З радіо, підвішеного за ремінь на сучок, лунали якісь старі пісні. Слова неможливо було розібрати. Зв’язок часто обривався.

Злата сиділа на пні, як мольфар на картинах в музеї, спершись об довгу палицю, якою інколи штрикала дрова в мангалі, і розповідала легенди. Всі, навіть звично невдоволений Ярик, слухали мовчки. Вона стажувалася в Центрі Народної Творчості, вчилася на археолога, влаштовувала всілякі виставки автентичного одягу, знімала фільми, проводила лекції про традиції та звичаї давніх українців – загалом, жила життя мрії активного, прокультурного студента. На фоні Злати інші здавалися лінивими шматками соціального лайна, яке пливе по річці без цілей й мети, але всіх все цілком влаштовувало.

Говорила Злата про те, що в цьому озері через буйні підводні течії часто топилися люди. Водяний вир затягував їх на глибину, а потім, за легендами, тіло доїдали русалки. За більш науковими версіями ‒ мікроорганізми та час.

‒ Чув, малий? ‒ зненацька викрикнула Аня й махнула рукою. ‒ Чув? Дивись не втопись, я батькам твій труп тягти не буду! Зіжруть русалки!

На секунду наступила дзвінка тиша. Її перервала хвиля голосного сміху.

Поодаль, на відвислій камінній частині берега, сидів Анін молодший брат. Чеберяв босими мозолистими ногами, звісивши їх зі скелі, пальцями торкався вершечків очерету. Гортав щось в телефоні. На звук навіть не обернувся ‒ але Аня точно знала, що він почув її, бо ледь помітно відсунувся від краю.

Нестор був блідий, на лиці майже зелений, миршавий і кволий. Чому Аня його за собою всюди волочила ‒ ніхто не розумів. Але і проти теж не був. Хлопчак нікому не заважав, ні з ким не сперечався, майже не говорив – сидів собі тихо, пив воду («в малого вічний сушняк, а, Ань?»). Ніби був ‒ а ніби й ні.

Аня помітила, як Матвій кинув на молодшого презирливий погляд і цокнув язиком. Різко скинула важку руку зі своєї спини ‒ той з криком обпік пальці об цигарку.

Відсіла геть.

Ярик примирливо кивнув.

Нижче по схилу бурлило джерело. Колись – розповідала Злата – воду з нього вважали священною. Але тепер нічого, окрім поодиноких вирізьблених ликів святих на каміннях в тому місці не залишилося ‒ ніяк воду не взяти. Все давно поросло мохом і травою. Навіть пройти там вже було неможливо ‒ камінні сходи опали у воду. Хіба стрибати.

Хлопці наткнули на шампури м’ясо. Запахло димом. Сонце блимнуло на лезах ножів.

Село знаходилося зовсім поруч з лугом, озером і лісом, але телефони все одно не ловили мережу.

Хата давно мирно сопіла. На кухні мухи літали над мискою з шашликами. Хлопці спали зверху, Злата з Яриком на дивані в передпокої. Аня обережно прошмигнула повз них, переступаючи шкарпетки, джинси і взуття.

Обережно зазирнула всередину крихітної останньої кімнатки.

Нестор лежав на ліжку, закинувши ногу на ногу, і тупим поглядом дивився в стелю. В темряві здавалося, що він навіть не моргає. Зелені очі заскляніли. Однак, помітивши сестру, хлопець примружився і повернув голову до дверей:

‒ Ти чого не спиш?

– Думаю прогулятися, – промовила Аня. Вона знала, що, якщо брат мовчить, це зовсім не означає, що він її не чує. – Хочеш зі мною?

‒ А що, ніхто більше не погодився? ‒ невесело гмикнув молодший.

Дівчина похитала головою:

‒ Я ні в кого не питала.

Нестор ріс відлюдькуватим хлопцем, граничачи з дикунством. Друзів у школі не мав, за її стінами теж, страшенно боявся говорити по телефону і просити водіїв зупинитися на потрібній зупинці. Ходив криволапо, перевалюючись з ноги на ногу, сміявся невпопад, невпопад плакав. Шкільний психолог припускала, що у нього якась із легких форм аутизму ‒ це Аня підслухала із чергової сварки батьків ще в своєму далекому підлітковому віці.

У неї самої пояснення було ще простішим ‒ гени. Невідомо ж, чиї вони. Нестора однієї ночі привів додому батько ‒ п’ятирічне налякане маля ‒ і сказав, що віднині він житиме з ними. Аня навіть не була певна, чи в той момент хтось питав маминої думки, не кажучи вже про її саму.

Вони вийшли по піщаній сільській дорозі через міст на те саме місце, де вдень смажили шашлики. Зліва розпласталося сяйливе озеро, справа ‒ стежка до лісу, дерева в якому злилися в одну-єдину чорну пляму. Надкушений місяць щурився крізь верхівки. Це було дивно ‒ в цю пору вже давно повинна була стояти глибока ніч, але світило зовсім трохи припіднялося над деревами. Блиск вигравав на жовтому хлопчачому волоссі, роблячи Нестора майже сивим.

Брат і сестра підійшли ближче до озера, сіли на самісінькому краєчку. Роззулися. Нестор спустив ноги у воду, Аня ж навпаки піджала їх під себе.

‒ Ти все ще переживаєш через того козла? ‒ одними губами прошепотів Нестор.

Пару днів тому Аня розійшлася з хлопцем ‒ ця подія все ще сильно тривожила її душу. Саме тому компанія і вибралася в ліс ‒ щоб відволікти дівчину від сумних думок.

‒ Чесно кажучи, так, ‒ щиро мовила вона. Сколихнула воду рукою. ‒ Я знаю, що вчинила правильно, але серце все одно тягнеться до нього. Я любила його. Цього сонцестояння ми мали б три роки.

‒ Це просто прив’язаність, не більше. Ти і сама це розумієш.

‒ Розумію.

Ані пощастило з друзями ‒ вона сама так вважала. Хто б ще так пікся? Хто б організовував такі виїзди по такій простій житейській причині? Лише її компанія.

Думки про друзів зігріли дівчину. Вона розтеклася в усмішці.

‒ От я, ‒ хлопчак вмостився зручніше на траві. Розслаблено витягнув ноги до води, ‒ ні до кого не прив’язаний. Окрім тебе. Але ти моя сестра, це зовсім інше. Так живеться простіше.

‒ Люди стадні тварини, ‒ спробувала м’яко заперечити Аня.

Нестор довго мовчав. Старша вже вдихнула побільше повітря, щоб продовжити думку, як хлопчак подав голос:

‒ Значить, я не стадна тварина.

У сплески води і розмірене журчання джерельця зненацька вплівся чийсь надірваний дзвінкий сміх. Аня знервовано підскочила, озирнулася. Нестор навіть не поворухнувся ‒ так і залишився сидіти на траві, ніби нічого і не чув.

‒ Це просто сова, ‒ спокійно мовив він.

А потім зненацька загиготів. Голосно, заливисто.

Аня відчувала, як спокійне вдоволення розстилається всередині ‒ брат вперше за довгий час посміхався, а це коштувало того, щоб не виспатися.

Вдень Нестор як завжди мовчав. Дивився на воду. Інколи Ані здавалося, що й попивав її. Тупився в землю, гриз нігті. Ловив косі погляди друзів сестри. Він, здавалося, став ще відлюдькуватішим, ніж був ‒ якщо раніше хлопчак випромінював спокійну байдужість, то тепер в великих пулькатих очах жеврів страх.

Матвій навіть якось виловив втомлену від нічних походеньок Аню і висловив занепокоєння таким складом речей:

‒ Не може ж людина постійно відвертатися від соціуму. Це ненормально!

Вночі же Нестор оживав ‒ вони з сестрою ходили дивитися на місяць, розпалювали вогнища, будували маленькі статуетки з піску і в’язали дідухів з трави. Їхній сміх і регіт розліталися по всіх усюдах, лякаючи пташок.

А вдень знову все ставало так само. І знову. І знову.

День у день. Ніч у ніч.

– І я... Я продовжую згадувати, ‒ Нестор давно вів розмову, але перед очима сонної Ані все пливло і розтікалося. Вона опам’яталася лише тоді, коли брат напряму звернувся до неї: ‒ Ань, я зовсім не пам'ятаю їхніх облич, кому яке належало, не пам’ятаю імен, місць, але я хочу згадати хоч щось…

Хлопчак плавав. Точніше, кис у брудному озері. Підіймався-опускався буйком то по груди, то майже по шию. Аня сиділа на березі. Щось лякало її в цій воді ‒ чи то глибина, чи бруд, чи байки Злати про вир і бактерії.

‒ Що зміниться, коли ти згадаєш? ‒ врешті промовила вона.

‒ Нічого, ‒ Нестор важко видихнув. ‒ Але я хоча б зрозумію, хто я і куди йду. Насправді. «Брат Ані», «син Івана і Марії», «Нестор Янченко» ‒ це ж все неправда.

Аня давно помітила ‒ Нестор задавався якимись дивними екзистенційними питаннями, на які ніхто в здоровому глузді не звертав би уваги.

Озеро ніби підсвічувалося крихітними ліхтариками. Біле сяйво виблискувало і палахкотіло між очеретом що пропливав повз балки.

‒ Ти мій брат, син моїх батьків, ‒ рішуче сказала дівчина. ‒ І ми любимо тебе. Нічого не змінить ні твоє походження, ні твоє минуле.

Аня знала, що змінить.

Нестор змовчав.

Після того разу вона припинила свої нічні вилазки ‒ до кінця відпочинку залишалося всього декілька днів. Не можна було витрачати їх на годування комарів. Ще фотографії не пороблені, колишній не обговорений, пляшки не випиті… А ось Нестор навпаки ‒ ночами йшов з хатинки мокнути у воді, а вдень спав, як мертвий. Нічим його не можна було підняти, і нічим не вийняти з глибини.

Така залюбленість брата в те трикляте озеро почала не на жарт лякати Аню. Порівняння з жабеням вже не здавалися такими смішними. Це було схоже на обсесію, манію, хлопчак до нього йшов, як зачарований, під гіпнозом ‒ толком нічого не чув і нікого не бачив. Купався, вилазив і лягав спати. Глибоко, що жодним чином не розбудиш ‒ як в комі.

Дівчина приречено погладила його по скуйовдженому брудному волоссю. Мул і водорості ковзали по пальцях. Нестор промичав крізь сон і перевернувся на інший бік.

Трикляте озеро.

‒ Ну, так далі продовжуватися не може, ‒ підсумував Матвій, притримуючи дівчину за плече.

Не може.

Залишалася всього ніч.

Аня завмерла, зробивши крок на міст.

Червоне ранкове сонце освітило озеро крізь похилі гілки, пустивши по воді чудернацькі чорні візерунки. Біла піна прибивалася до берега, просочувалася в землю. На очах скручувалася і зсихала трава. Не квакали жаби, не співали пташки. І сам луг ніби посірішав.

Нестор ‒ зсутулену фігурку важко було не впізнати ‒ ступав повільно, плавно, хвилі з тихим булькотінням розвивалися колами біля його слабких рук. Він заходив у воду, а вона прогиналася, як желе, налипала на тіло і огортала червоно-сірою субстанцією.

Аня придивилася. Вона бачила, що тонкі пальці брата торкаються чогось біля поверхні, гладять, пробігаються. Він наче чесав собаку за вухом або кота по спині. Ніжно, обережно.

Якийсь ірраціональний страх змусив дівчину зупинитися. Щось було не так. Навіть не те, що брат знову вліз в те трикляте озеро ‒ вся ситуація гнітила, навіювала параною. Смерділо покосами, горілим і, як не дивно, бензином. Якимись відходами, наче пліснявою.

Прогнилі половиці моста зрадницьки скрипнули в глухій тиші лісу.

Нестор різко обернув голову. Тонка лебедина шия натягнулася. Світло ранкового сонця блимнуло в його очах.

Аня ковтнула ком в горлі. Ховатися вже не було ніякого сенсу.

‒ Ну ти мене і налякав, малий, ‒ голосно сказала вона, почавши підступати ближче, ніби щойно зайшла на міст. ‒ Я тебе по всьому селу шукаю, а ти тут… Купаєшся.

Напівправда не означає брехня.

‒ То ж вода холодна! ‒ дівчина все продовжувала говорити, щоб заглушити наляканий стукіт власного серця. Зійшла з мосту і підійшла до берега. Трава і справді була зовсім суха, чорна, наче випалена. ‒ Вилазь! Застудишся!

Нестор продовжував стояти по пояс у воді з повернутою на сестру головою. Ні один м’яз в його тілі не поворушився. Руки так само залишилися простягнутими над гладдю озера, і тепер щось з-під мутної товщі билося спинами в хлопчачі долоні. Риба?

‒ Ти чуєш мене? ‒ все говорила Аня. Не чув.

Вона хотіла би розізлитися, але будь-яка емоція зараз звучала б фальшиво ‒ настільки сильний тремор бив все тіло. Ноги ледь тримали її вертикально, коліна підкошувалися.

‒ Досить, це вже не смішно. Ходи додому.

А Нестор все стояв. Істоти біля рук поступово пришвидшували плав, почали крутитися навколо, бити хвостами. Злилися в суцільну лінію, крихітний вир, бризки розліталися й осідали навколо хлопчака, наче іній.

Зненацька щось блимнуло. Вдарило в обличчя. Навіть крізь пелену світло було таким яскравим, що довелося зажмурити очі.

Коли Аня розплющила їх луг опустився в суцільну темряву. Дівчина бачила лише відображення повного місяця на товщі озера ‒ кривавого, червоного, яким щойно було ранкове сонце. У вухах задзвеніло від тиші. Ні душі. Ні птахів, ні комах.

‒ Йди геть.

Голос брата вибухнув громом.

Ні Нестора.

Він зник. Озеро опустіло ‒ не було ні пропливаючих балок, ні риби, ні навіть очерету. Суцільна дзеркально-чиста гладінь, простягнута в темряві до горизонту. Кривавий місяць висів рівно по центру, як велике око.

Певне ‒ думала ‒ це сон. Результат недосипу, ось, будь ласка!

Аня роззирнулася, відступилася.

Заклекотів надірваний сміх. Схожий на той, що був першої ночі. Тільки тепер він нагадував агонію, свист ударів хлиста по голій спині. Сміх стрепехався і бив по вухах, кричав з усіх боків, наче відбивався від стін. Хтось швидко вдихав і видихав, корчився, видушуючи з себе звуки.

Аня стулила вуха долонями, обернулася, вже би побігла ‒ але жах вкрутився в живіт, скрутив кишки. Під ногами сипалась земля.

Прямісінько перед її обличчям щось величезне підвело зябра. Крива морда вискалилася ‒ і гнилий сморід шибонув Ані в ніздрі. Прямоходяча рибина поглядом великих очей слідкувала за кожним її рухом. Чорні курячі кігті впилися в ґрунт. Вони з легкістю розірвали би людське тіло на шматки.

Пащека клацнула, як капкан. Бризнула біла гаряча піна.

У болотяному чудовиську ледь пробивалися Несторові риси.

Скрик відчаю – Анін скрик – стряс лісову тишу.