Іван з якимось дивним почуттям переступив поріг дідової хати. Коли ж востаннє він тут бував? Понад рік минуло, напевно. А дідові сьогодні вже сто. П’ятеро дітей має, дванадцять онуків, п’ятнадцять правнуків. І якось так вийшло, що на день народження, і не простого, а ювілею, до якого мало хто доживає, до старого ніхто не зміг навідатись, окрім онука Івана, який теж народився у цей день.

Дід зовсім не виглядав на свої сто – спина пряма, очі сині. Лише сиве волосся та біла борода вказували на вік.

- Доброго ранку, діду!

- Доброго, коли прийшов. Я на тебе чекав і гнівався! - Кудлаті брови старого суворо зібрались до купки, як у дитинстві, коли дід за щось сварив малого Іванка. - Тобі скільки років, ледарю, виповнюється?

- Діду, сьогодні твій ювілей справляти будемо, а в мене так… - Хитаючи головою, Іван почав викладати на стіл пакети та судочки зі стравами.

- Скільки тобі років?! - вперто перепитав дід.

- Та сорок вже.

- Сорок! І ти досі не оженився! Ти рід продовжити маєш!

- Про що ти, діду? У тебе й онуків і правнуків – купа. Без мене якось обійдеться…

- Не верзи дурниці! - Дід гнівно стукнув палицею об дерев’яну підлогу. - Ти – перший син першого сина! Тебе й назвали Іваном, як і мене, на честь Івана Купала. Ти зобов’язаний продовжити рід!

- Не знайшлася та дівка, щоб серце защиміло.

- А ти шукав?

Іван помовчав, перебираючи гостинці та складаючи частину до старенького холодильника. Він уже давно закрив цю тему. Не усім одружуватись, не усім дітей заводити. Купу племінників має – і йому цього достатньо. Тому не відповів на питання, а завважив:

- До чого тут Івана Купала? До цього свята ще далеко.

- Календарі змінювали й будуть змінювати, та свято Купальське повинно бути прив’язаним не до дати, а до сонця. Сонцестояння – ось його віха. Купала – божество, пов’язане із сонцем та сонячним світлом. І так було тисячоліттями! Чому кажуть: «На Купалу – Сонце на зиму, а літо – на спеку»? Бо опісля сонцестояння день почне зменшуватись.

- Мені від цього якось не жарко й не холодно, - здвигнув плечима онук.

- Дурню… - Дід підвівся повагом і раптом став якимось не таким, неначе виріс, побільшав, і голос його вже гримів так, що вуха хотілося затулити. - Не старий Іван з тобою зараз говорить, а сам батько Рід! Сьогодні, у день Сонцекресу, ти знайдеш свою пару для продовження роду! Сонцестояння не закінчиться для тебе, доки не виконаєш обов’язок! Сказано!

Неначе потужний вітер надавив на Івана, і він, затуляючи вуха, вилетів з дідової хати, впав, покотився і завмер, насолоджуючись тишею, що раптом запанувала. А коли, потрясаючи головою, озирнувся, то очі його стали по п’ять копійок.

Села не було. Точніше, це було село, та зовсім інше. Хатини-напівземлянки щедро вкриті комишем, замість європарканів – плетені з рогозу, у кожному дворі височать журавлі, схилившись над викладеними камінням криницями. Сонце в зеніті, сліпить очі, що залишились без захисту темних окулярів.

Іван примружився і встав, потираючи кібець. Що ж сталося? Тиск підскочив? Впав і вдарився головою, а тепер марить? Ніколи раніше такого не було. Та, хай, навіть це й мара, не сидіти ж посеред села на сонці. Й Іван, похитуючись, побрів вулицею. На диво, людей ніде видно не було, лише якийсь гомін чути. Пішов на звуки та вибрів на околицю, де зібралися мешканці села разом зі скотиною та своїм скарбом. Здавалось, вони вирішили переселитись кудись усім скопом, та забарилися, про щось дискутуючи.

Іван рушив до гурту й люди замовкли, тривожним поглядом зустрічаючи чужинця. Усі були одягнуті в старовинний одяг, немов масовка на зйомці історичного фільму, тільки операторів та камер ніде не видно.

- Ти хто такий? - порушив тишу один з поважних білобородих дідів.

- Та це ж посланець! - радо вигукнула гарна дівчина у білій вишитій сорочці, підперезана плетеним пояском. - Боги прислали нам славного богатиря, щоб зупинив ворога!

Русява красуня підскочила та ухопила розгубленого Івана за руку. Дві важкі коси підстрибнули на повних грудях. Дивилась вона у очі чужинця з невимовною надією.

- Скажи, ти ж посланець? Ти допоможеш нам? Що ти можеш? Метати вогненні блискавки чи викликати вітри?

Героєм Іван себе не відчував від слова «зовсім». Змахнув вільною рукою, та ні блискавок, ні вітрів, ніякої сили не помітно. Якщо його й послали, то це просто іронія. Але дівчина дивилася своїми сірими очицями благально, і якісь там вороги наближаються, а мешканці села стоять, очікують від нього допомоги…

- Та-ак… - Пробурмотів Іван, потім кахикнув і додав вже сміливіше: - Я - посланець. І я мушу передати вам волю богів: тікайте, ховайтесь!

На осяяне сонцем обличчя дівчини набігла хмарка, а люди загомоніли:

- А як же посіви? Усе ж витовчуть, нелюди…

- Ойой! - заголосила молодиця з немовлям, прив’язаним до грудей. - Усе пропало!

Жінки, діти, старі, молодь… Чоловіків, які могли б стати на захист, зовсім мало, не більше десятка, та й в руках у них, лише серпи та ножі.

Русявка перша узяла себе до рук.

- Коли посланець так говорить, то так і буде. Немає нічого важливішого за життя людське. До лісу!

Три навантажені конячки, з десяток корів, кілька кіз та з півсотні селян потяглися лукою до діброви, що темніла неподалік. Чоловіки, а з ними й Остап з дівчиною, що продовжувала тримати його за руку, йшли їм услід, озираючись. Старі дуби вже нависали над головами, як полетіли у спину списи. Ворожі вершники з’явились ніби нізвідки.

- Я - Оляна! - русокоса діва вклала Остапові до руки ножа. - Треба затримати нелюдів, щоб наші заглибились у хащі. Туди вони не сунуться, там – сили древні…

- Я - Іван… - Лише й встиг мовити чоловік, краєм ока відмічаючи одного з селян, що впав горілиць, пробитий наскрізь ворожим списом. І саме кров, що щедро оросила траву, примусила чоловіка повірити у реальність того, що відбувалося.

Але що робити – Іван не знав, лише крутив у руках ніж, міркуючи, що ніколи йому ще не доводилось застосовувати зброю. А на Оляну вже налітав вершник, націливши списа у груди дівчини.

Думки не встигали за тілом. Іван хотів відштовхнути красуню, та не встиг. Тільки затулив собою. Відчув, як розриває спину нестерпний біль, побачив, як виходить з грудей наконечник списа, і час застиг.

В зіницях Оляни, що стали величезними, побачив, що діється за спиною. А там шаленіли вершники на конях, вбиваючи тих, хто прикривав відхід селян.

І раптом… Що то за дві стрункі постаті в білому? Такі вродливі чоловік і жінка… Узявшись за руки, йдуть вони так спокійно, ніби й не ллється кров навколо.

- Цей легінь закрив дівчину собою, - вказує на Остапа жінка й підіймає очі на чоловіка. - Допоможемо?

Нічого й не робили, а вороги починають сипатись на землю бездиханними.

Падає й Іван, хоч злякана Оляна намагається його втримати. Незнайомі в білому підходять ближче, в очах їхніх співчуття, мудрість і вічність.

- Він виживе, - говорить Оляні чоловік, висмикує списа, простягає руки, і рана у грудях починає загоюватись на очах. - Тепер ви пов’язані навіки.

Від болю Остап втратив свідомість, останнє, що бачив - це сонце, що зависло над головою. А коли розплющив очі, то навколо вже був інший час. Ні, калейдоскоп, у якому змінюються часи, та постійно поруч жінка, схожа на Оляну, і серце, що вже звикло до порожнечі, щемить, стискається від ніжності… А сонце… Сонце так і висить прямо над головою. Висить і не рухається, бо це його, Остапове, сонцестояння.

А ось і остання картинка. І це вже його останнє життя. Іван пам’ятає цей день, було те років дванадцять тому. Струмок за селом і гарненька сусідська дівчинка сидить на траві, щось друкує у ноутбуці.

- Що робиш, Олю?

- Остапе? - дівчинка щиро посміхається. - Пишу реферат про брата та сестру, Купалу та Кострому, про свято їхнє - Сонцестояння чи, як раніше його називали, Сонцекрес. Збираюсь вступати на історичний факультет. Уявляєш, були часи, коли боги ступали по цій землі, допомагали людям, яких вважали гідними допомоги. Це так захоплює! А ти?

- Провідував діда. Завтра повертаюсь до міста.

- Мені через місяць - вісімнадцять, - наче ні до чого говорить дівчина.

- То й що?

- Візьмеш мене за дружину?

- Олечко… Я для тебе старий. Тобі - вісімнадцять, мені - двадцять вісім.

- Що таке десять років, Іване? Я ж… кохаю тебе…

- Олю, ти ще дитя. Ось виростеш, вивчишся, тоді й поговоримо.

Нащо йому неповнолітня, коли у місті у нього такі файні кралі? Іван йде, а дівчинка ще довго дивиться услід великими сірими очима, у яких бринять сльози.

Іван поїхав тоді і забув про юну сусідку та її слова. Як він міг не впізнати ту, що йшла поруч через віки? Бовдур!

Отямившись, Іван зрозумів, що він знов на дідовому подвір’ї. І сонце так само вичікуючи дивиться на нього своїм ясним оком. Що ж то було? Неважливо. Чоловік піднявся на ноги і кинувся до сусідського будинку, де жила колись Оля. Серце калатало. Що, як вона вже вийшла заміж? Що, як у неї вже купа діточок? Що, як виїхала безбач? Дванадцять років минуло…

Не стукаючи, заскочив до хати, мало не збив з ніг матір Олі.

- О, Боже! Що трапилось?! - перелякалась жінка.

- Оля… Оля… Де Оля?..

- Іване, це ти? Ледве пізнала. А Оля на роботі.

- Так вона тут? У селі? - тернув рукавом піт з чола.

- Звісно, працює вчителем історії у нашій школі…

Через десять хвилин Іван вже заходив до кабінету, де схилилась над зошитами його Оля.

- Іване! - Молода жінка підняла голову і посміхнулась, неначе й не було тих дванадцяти років. - Як добре, що ти прийшов. А я, як бачиш, вже виросла і вивчилась…

- Так ти чекала на мене? Як добре, що дочекалася…

- А хіба могло бути по-іншому?

Оля встала з-за столу, підійшла і пригорнулася до міцного чоловічого плеча, такого рідного.

А десь там, у старій хатині, лукаво посміхався у вуса столітній дід…