Дід Андрій в усьому любив порядок і ніколи не сидів без діла. Бувало зайдеш до нього по щось, а то й так поговорити, так він то в курнику гребеться, то на городі поле бур’яни. А найбільше діду подобалося заготовляти дрова. Піде у стару школу, притягне звідти ломачок, порубає, поскладає одну до одної щільненько, накриє старим шифером, щоб не намокли в дощ. А тоді знову в стару школу. Насправді від школи жодної цеглини не залишилося. Заросло все хащами, кленчаками. Та старі люди називали ту місцину школою, бо ж колись училися там до четвертого класу.

Трава в діда завжди покошена у дворі й навколо двору. Зелено, затишно, квітнуть півонії, дозрівають яблука й груші в садку. Єдине, що муляло діду Андрію очі, так це сусідська хата. Зиркне скоса в той бік, на облуплені стіни, візьметься правою рукою за серце, похитає сивою головою та й піде. Не могли колись дві сестри поділити батьківське обійстя, пересварилися, покинули й не приїздять багато років. Може й повмирали вже. Довго стояла хата пусткою, будяки у вікна заглядали, без коси й у двір не зайти.

Якось навесні, коли птахи вже на повну виспівували пісень, а від сонячного тепла тріскали бруньки на деревах, ожила й хата. Ще взимку, а може й восени, з’явився в селі Василь. Не старий, але згорблений, змучений чоловік, зморшки щедро покреслили його обличчя. Кошлате волосся, здавалося, ніколи не бачило гребінця. Блукав по світу, де й загубив жінку, дітей, а разом з ними й документи. Сільські баби говорили, що в усьому горілка винна. Спершу прибився Василь до фермера. Виконував різну роботу: воду носив, гній вичищав, годував тварин. Так на фермі й жив, серед корів і свиней. На харчі й на пляшку заробляв.

Навесні виділили хату Василю. Фермер подбав. Отак він і став сусідом діда Андрія. Допомагав односельцям: кому дров нарубати, кому покосити й поносити сіно, на часник й цибулю накопати. З того й жив. Дід Андрій часом визирне з-за паркана, побачить, як Василь, хилитаючись, додому вертається з заробітків. Не раз було, що падав біля хвіртки, не в силах дійти до хати, та й засинав, як та собака. Дід Андрій плюне, вилається та йде далі поратися.

Була неділя. Храм у селі. Вийшов дід Андрій з хати, огледів обійстя. Неподалік греблися кури, собака спав у холодку. Тихо, навіть вітер листям не шелесне. Надумав дід провідати сусіда. Робити все одно нічого не можна – свято ж. Нарізав хліба, ковбаси, взяв пляшку, огірків і пішов.

– Зі святом, Василю! Ось вирішив привітати тебе, – сказав дід Андрій, прочиняючи хвіртку.

– Заходьте, заходьте! – зрадів гостю й гостинцям Василь.

Він сидів на лаві біля хати, виставивши обличчя сонцю. Угледівши біленьку, пішов до хати за чарками. Тим часом дід Андрій розклав своє нехитре пригощання на лаві.

– Ти їж, Василю, я не буду, вдома є ще, – припрошував дід, підсуваючи до Василя тарілку з наїдками.

Василь випив чарку й став закушувати хлібом. А ковбасу не їв.

– Ти що ковбаси не їси, не любиш? – здивувався дід.

– Люблю, але нехай Ваську буде, – Василь почухав рудого кота за вушком, який лащився коло нього, випрошуючи шматочок.

– Васько твій нехай мишей ловить, – аж образився дід Андрій. Він і сам не часто купував ту ковбасу. А тут ще й усе коту.

– Так він ловить мишей, і щурів ловить. А часом хочеться йому щось смачненьке, – відповів Василь, віддаючи останній шматок Ваську.

«Бач, смачненького захотілося», – повторював собі під носа дід Андрій, повертаючись додому. Проходячи повз собаку, зупинився, і на якусь мить вони зустрілися поглядами. Палкан не витримав першим, відвів очі, підстрибнув і тихо заскавучав, а потім довго дивився услід, проводжаючи до хати. Дід Андрій завжди лягав рано, але того вечора ніяк не міг заснути. Раз у раз перед очима виникав сумний погляд Палкана. Думки вертілися в голові, обганяючи одна одну. І врешті заколисали.

Наступного ранку дід Андрій знову зустрівся з Палканом поглядами, але цього разу він першим відвів очі, швиденько дістав загорнутий у серветку шматочок сиру і простягнув Палкану. З того часу все частіше став йому кидати крадькома, мов ховаючи від себе, щось смачне. Палкан радісно доганяв діда, тикався носом у його штані, залишаючи мокрі сліди й намагаючись злизати всі зморшки з натруджених долонь. «Досить, досить, не самі ж кістки тобі їсти», – говорив дід Андрій, що не звик до вияву такої собачої уваги.

Кілька років минуло, як не стало Василя. Таки погубила його горілка. Вкотре опустіло подвір’я. Та й хати нема вже. Сильний вітер повалив стару вишню, яка зі страшним тріскотом впала на дах, заваливши хату. Стоять потріскані глиняні стіни, не раз змиті дощами, завіяні снігами. А як сонечко пригріє, сяде дід Андрій на лавці біля хати, гляне на сусідське подворище, зітре сльозу. «Це від сонця, від сонця все», – виправдовується перед рудим котом дід Андрій.

Відколи помер Василь, Васько перебрався жити до діда Андрія, бо ж так хочеться інколи чогось смачненького.