Вайт-Голл, величний колись маєток графа Феркверла. Північне крило виходить на ліси, що гуснули аж ген за обрій, а південне крило відкривало зеленуваті поля і запилену, хвилясту дорогу. По дорозі саме їхав автомобіль. Він зупинився біля головного входу. Великих темно червоних дверей, над якими звисала склепінчаста арка. З машини вийшла замотана в хутряне пальто стара жінка. Худа та суха, як і дерева довкола, вона поквапом зайшла до маєтку.

Леді Сонквол викупила цей маєток у графа Феркверла щойно після смерті чоловіка. З того часу пройшло шість років. Років, за яких і дня не минуло, щоб жінка не проплакувала із чверть години над портретом свого чоловіка. Зазвичай цей ритуал тривав у неї ввечері, коли сонце вже сідало. Вона зачинялась у своєму кабінеті, запалювала жовтаві свічки, і починала плакати. Коли тихіше, просто схлипуючи, коли голосніше, ледь не захлистуючись слізьми. Проте сьогодні цей ритуал мав змінитись.

Зайшовши до свого кабінету, стара не дивлячись кинула своє пальто на вішак, що стояв біля входу. Вона заходилась гарячково прибирати зі стола всіляку папери, та й загалом усе, що траплялось під руку.

За сорок хвилин кабінет був вичищений, і покоївка повиносила непотріб геть.

Кабінет був на другому поверсі, у південному крилі, вікна виходили саме на дорогу, що тяглась до будинку. За вікном починало сутеніти, була пів на п’яту.

О п’ятій принесли вечерю. Але леді Сонквол не торкнулась нічого з того, що приготував Джед, її кухар. Лише випила келих вина.

Здавалось щось її турбує. Вона була аж надто бліда, і рухи її видавались аж надто не зграбними.

Так у цілковитій мовчанці і темряві вона просиділа майже три години. Біля восьмої до будинку під’їхав автомобіль. З нього неквапом вийшла жінка років сорока, ошатно вдягнена, з темно сірим пальтом на плечах. Разом із нею з машини вийшов хлопчина, якому на вигляд не було й двадцяти. Він також був нівроку вбраний, хоча дещо бідніше, ніж жінка. Він узяв із багажника якусь валізу. Доволі громіздку. До них вийшла покоївка, і повела їх темними сходами та коридорами до кабінету леді Сонквол.

–О, міс Бернстайн! Нарешті ви приїхали. Я уже не знаходила собі місця.

–Вітаю, леді Сонквол. Немає чому хвилюватись, усе буде гаразд, – вуста жінки біли міцно стулені, й нагадували грецьку статую.

–Так, звісно, просто… Я тут трішки прибралась, сподіваюсь це… – видно було що старій ледь виходить добирати слова.

–Я не думаю, що цей кабінет підходяще місце. Можливо у вас є якась кімната у північному крилі. Щось, що виходить на ліс. У лісах завжди могутня сила, – сіре пальто прокрутилось довкола, коли міс Бернстайн оглянула кабінет.

–Ем… Ну там щось та й має бути…

–Так, там є невеличка бібліотека, її вікна саме виходять на північ, і добре видно ліс. Правда там давно не прибирали, бо леді Сонквол живе лише в південному крилі, але я швидко все там… – покоївка швидко прощебетала все. Вона також помітно хвилювалась. І швидко підтюпцем повела усіх у іншу частину маєтку.

Граф Феркверл багато читав. Це був сухорлявий старий, згорблений, і він міг годинами просиджувати у закритій темними шторами бібліотеці, з натягнутими на ніс грубими окулярами. Читав він лише при сяйві свічки. Це видавалось йому атмосфернішим, ніби він дізнавався якусь алхімічну таємницю, а не вкотре перечитував один з романів Джейн Остін.

Останні кілька років, після того як граф продав цей маєток через борги, у бібліотеку ніхто не заходив. Леді Сонквол купила цей ледь не палац для того, щоб утекти від всіх, і на старості літ забутись в горі за своїм чоловіком. Але їй не потрібно було жити всюди, тому вона обрала південну частину, адже в ній і світла побільше, і тепліше, і нема цього химерного лісу за вікном. Чомусь він її підсвідомо лякав.

Коли покоївка нарешті знайшовши потрібний ключ відімкнула двері, і прочинила їх, з кімнати занесло застояним, протухлим запахом книг, поточеного шашелем дерева, і сирістю. Усе було вкрито пилом, по кутах кімнати звисало павутиння, а стіна навколо вікна була геть мокра, і її вкривала зелена пліснява.

Поки покоївка швидко усе як не як прибирала, хлопчина, що прибув із міс Бернстайн, позапалював свічки на стінах. Тепер кімнату було добре видно, і з погляду жінки в сірому пальто, було зрозуміло, що місце просто таки ідеальне.

–Так, це те що треба. Стівене, розклади все як потрібно, – віддавши наказ хлопцю вона роздивлялась бібліотеку, ледь проводячи пальцями по корінцях книг, яких було просто безліч, і які стояли на кількох великих стелажах, що тяглись майже до стелі.

–Так, мем, – хлопець порозсував якісь коробки із паперами та книги убік, звільнивши простір посередині кімнати, де стояв письмовий стіл, за яким граф і читав усі ці книги,

Покоївка тим часом принесла ще одне крісло. Стівен поставив одне крісло навпроти іншого, і поклав на стіл валізу, яку він витягнув із машини. Відкрив її, і витягнув складну дошку для спіритичних сеансів, і кілька чорних мішечків, у яких були якісь штуки для виклику духів.

Коли він закінчив, міс Бернстай, відома у спіритичних колах як одна з найсильніший медіумів, попросила усіх вийти з бібліотеки, щоб вона могла підготувати приміщення на духовному рівні.

За хвилин десять вона попросила леді Сонквол зайти.

–Час починати сеанс.

Вони сіли одна навпроти одної. Перед ними лежала дошка, із випаленими на ній колами, трикутниками та усілякими символами. По краях були висічені різноманітні руни. А кути дошки вкривали пентаграми.

–Я думала це буде дошка Віджа… – стара засовалась на кріслі. Її руки сильно пітніли.

–Ні, її використовують хіба пройдисвіти, які хочуть просто таки нажитися на таких як ви. Цією людей на надуриш. Якщо ти заслабкий, вона, чи духи які прийдуть із неї спалять тебе із середини. Тож ти не встигнеш навіть сказати слова духу.

–Я багато чула про вас. Кажуть ви справді говорите з духами. Їхніми голосами…

–Ну мабуть саме тому я й тут, хіба ні?

–Т-так, звісно, – стара починала затинатись.

–Гаразд, леді Сонквол, а тепер візьміть мене за руки. З ким ви хочете зв’язатись. Чий дух викликати?

–М-мого чол-ловіка, лорда Сонквола. Генрі Сонквола.

–Гаразд, а тепер сконцентруйтесь думками про нього. Уявіть його. Повінстю. До найменших деталей. Які у нього очі, чи густі брови, який в нього ніс, його зачіску. Він усміхнений чи ні?

–Н-ні, мабуть ні.

Обидві жінки закрили очі, та міцно вчепились долонями.

–Що ж, уявили його?

–Так, думаю що так. Так, уявила.

–Тоді, наступне. Згадайте найяскравіший спогад з ним, або про нього. Перша зустріч, перший поцілунок, весілля, подорож кудись. Ви у колі сім’ї. Але нехай це буде хороший спогад. Щоб і ви, і він були щасливі в тому спогаді.

–Так, я знаю, я згадала.

–Опишіть це.

–Ц… це лікарняна палата. Я лежу на ліжку, після того як народила Вільяма. Я тримаю його на руках, ледь при тямі. А над нами стоїть Генрі. Усміхнений. Його очі аж горять. І я теж йому усміхаюсь, здається.

–Гаразд, а тепер просто концентруйтесь на цьому спогаді. Не відволікайтесь ні на що. Це вкрай важливо.

–Так, з-звісн-но…

Якусь хвилину жінки мовчали. У кімнаті було на диво тихо, було чути тління свічок, і потріскування воску. Та за мить міс Бернстай міцно стиснула руки старої, немов її прохопив якийсь спазм. З надвору подув стильний вітер. Кімнату заповнив запах соснового лісу. Немов вихор північного лісу пронісся між деревами, і ввігнався крізь тріщини між вікнами, та ринувся просто таки у жінку в сірому пальто, яка від цього аж відкинула голову назад.

Леді Сонквол розплющила очі, та з острахом дивилась на медіума.

–Міс Берн…

Та не встигла стара вимовити імені, як вуста жінки повільно відкрились, і почувся тихий віддих. За секунду вона розплющила очі. Очі були просто білі. Бліді очні яблука, що заглядали в душу тій, яка сиділа навпроти.

–Елізабет? Це ти? Так, звісно ж ти… – вустами медіума говорив хтось інший. Голос нагадував скрип бляшанки та гарчання собаки, і чомусь скидалось на людський.

–Г-генрі?

–Звісно, чорт забирай це я. Хто ж іще. Кого б ще ти могла викликати.

–Генрі, л-любий, я так давн-но… довго чекала… – здавалось, стара скоро заплаче.

–Ну чому, чому ти не можеш мене відпустити? Навіщо я тут?

–Любий, я нев-вим-мовно скучила.

–Скучила чорт забирай. Ти просто скучила, а мене вивернуло із себе кілька раз щоб оце сюди прикликати. Мою душу із самої півночі лісами гнало крізь дерева, гілки, терен…

–Любий, я не…

–Чого тобі, Елізабет?

–Я хотіла востаннє поглянути на тебе, поговорити з тобою.

–Господи, Елізабет. Хіба ж ти не наговорилась зі мною за життя?

–Але Г-Генрі, я лише…

–Еліз, я давно помер. Відпусти мене. Ти не можеш повернути мене, чорт забирай, із того світу.

–Так, просто… Я відчуваю що я більше не витримую…

–Чорт, Елізабет… Навіщо я тобі. У тебе є гроші. У тебе є цей маєток, незрозуміло навіщо. Вільям живий. Про нього тобі думати слід. Про наших онуків. Коли ти востаннє їх бачила? Коли хоча б думала про них?

–Я… я… не знаю. Я просто не можу. Не можу.

–Відпусти мене. Забуть. Хоч на старість років поживи для себе. Для онуків.

–Але мені потрібен ти.

–Так, але я помер. ПОМЕР. І ці спіритичні сеанси не змінять нічого.

–Я хочу до тебе. Пам’ятаєш як ми зустріли один одного? Як кохались, поринаючи в обійми один одного.

–Еліз, то було надто давно.

–Як народився Вільям, і як ти стояв над нами, усміхнений.

–Так, Ліз, я пам’ятаю.

–Мені так не вистачає твоїх слів. Твоїх дотиків.

–Елізабет, змирись. Справді, змирись. Я помер. Давно помер. Нічого не зміниш. Ті часи не повернеш.

–Так, але…

Сильний вітер знову пронісся кімнатою. Бібліотеку наповнив запах прілих книг, пилу та плісняви. Очі медіума знову закрились, і повільно розплющились. На стару дивилась міс Бернастайн. Вона відпустила руки, та зморено дивилась на леді Сонквол.

–Усе… Я більше не витримаю. На сьогодні це усе. І не думаю, що лорд Генрі знову буде радий нашому сеансу. Надто вже вкоріненим він є в інший світ.

–Так… – старій текли сльози. Її зморшкувате лице перетворилось на пом’ятий папір, який викинули у сміття.

–Мені пора, леді Сонквол. Стівене…

Коли медіум пішла, стара продовжувала сидіти в бібліотеці. Вона закрила лице руками, і тихо ридала. Покоївка навіть не намагалась щось зробити, чи якось втішити жінку. Вона знала що нічого не вийде.

Леді Сонквол пробула в бібліотеці усю ніч. На ранок покоївка знайшла повішане тіло, що з легким скрипом звисало між стелажів з книжками…