В тринадцять років Едік ще не зовсім чітко усвідомлював значення слова «крах», але саме ним, подорослішавши, він описуватиме стан своєї сім'ї після смерті батька. Ніколи не думав ‒ та й навіщо було? ‒ що одного разу така важлива частина його світу просто зникне, залишивши дзвінку порожнечу, діру, пустими коренями пророслу до землі.

Він не розумів смерті. Точніше, розумів цілком і ясно, читав в енциклопедіях, як вимирали динозаври і вибухали наднові, як на вогнищах спалювали відьом і винищували корінні народи, але не міг усвідомити, що подібне відбулося з їхньою сім’єю, маленькою і непримітною, тому не міг і прийняти, що тато більше ніколи не повернеться додому. Ніколи.

Він був стажером. Мріяв потрапити на постійну ставку. Грав на саксофоні вечорами, завжди пах автоматною кавою, медом і сильним, пряним одеколоном. Він показував синові старі DVD-диски, які збирав у дитинстві, розказував історії про космос та інопланетян, почуті на МЕГА-ТВ, розповідав про маленькі міста, в яких працював, та підлітків, з якими дружив. Тато Едіка будив його пізно на вихідних, щоб кататися на велосипедах навколо району та слухати старе кантрі, у якому він знав кожне слово.

Після смерті чоловіка очі Едікової мами погасли і потьмяніли. Вони і без того були темні, карі, майже чорні, але тепер в тій каризні не лишилося жодного живого блиску. Одна суцільна пустота. Вона здавалася тінню минулої себе, вицвілою на сонці фотографією. Мама чахла, худла, як худ тато, лежачи в лікарні, аж поки не вибухнула після похорону – і перетворилася в суцільну гіпсову маску. Тепер її майже ніколи не бувало вдома. Вона мовчала за сніданками, а вечері взагалі здебільшого пропускала. Приходила вночі, майже за опівніч, втомлена і мовчазна, з пакетами продуктів з цілодобового магазину. Але щоразу обов'язково заходила до кімнати сина, бажаючи на добраніч. Від цього ставало хоч трохи легше.

Ілюзії ніколи не тривають довго.

Едік барахтався загубленим човником в морі людей та подій. Він втомився, не знав, кому можна довірити своє горе, тому розповідав його всім і кожному: казав, що планує вбити лікаря, спалити лікарню, чим страшенно лякав однокласників і більшість вчителів.

Єдина, хто намагався допомогти ‒ Роза, тиха непримітна однокласниця, схожа на кокер-спаніеля. Вона ніколи не висувалася, трималася осторонь, щоб не потрапити під гарячу руку агресивної кагали булінгу, але тут чомусь вирішила втрутитися. Пропонувала допомогу. Едік відмовлявся. Вона кивала.

Едік казав, що краще помер би хтось інший, взагалі хто завгодно, Жаба Віталіївна з 7-«Г» чи двірник, фізрук чи директор, хто завгодно, аби тільки не його тато. А згодом, отримавши вирок від вчительки англійської ‒ не говорив взагалі ні з ким. Пересів з третьої парти на останню, припинив робити домашнє і схилився над телефоном. Класна керівничка відвела Едіка до шкільного психолога, але що міг вдіяти вкритий пліснявою часу колишній радянський політрук?

Хлопчик хотів заснути і не прокинутися, захворіти і героїчно померти, як Федько з того твору, що вони читали на українській літературі, щоб мама нарешті звернула на нього увагу, побачила, пошкодувала. Але мама не звертала, не бачила і не шкодувала.

А потім однокласники почали дивитися.

Де б Едік не знаходився, в якій частині класу не відкривав би знервовано підручник чи не їв спокійно булочку в їдальні, він був впевнений – вони дивилися. Спостерігали. Обговорювали. В своїх думках коршунами літали над ним. А він колись вважав їх друзями. Здавалося, спина фізично відчувала гаряче тепло, бо погляди були пронизливі, гострі. Але як тільки Едік обертався, то не знаходив їх. Як мінімум, направлених йому у відповідь.

Хоча здогадки були.

Коли б він не дивився, не кидав погляд за спину, то кокер-спаніель з пулькатими сірими очима завжди була поруч. Приглядалася, з якого боку би краще напасти, і як тільки Едік вловлював цей контакт, то Роза ніби відступала.

Едік потер очі зап’ястком.

Дорога від школи до дому займала хвилин тридцять повільного кроку. Раніше – в компанії хлопців, штурхаючись і сміючись, він міг прийти через чотири години після уроків, але тепер, добровільним самітником, йому хотілося якнайшвидше опинитися в своїй кімнаті. Світ за її межами дратував.

Так могло продовжуватися до кінця школи, якби в одну п'ятницю мама, залишивши на столі записку, не наказала піти в магазин до її знайомої на Північний. Забрати якийсь пакет. Від бульвару Богдана Хмельницького до найбільшого мікрорайону міста було порівняно недалеко, але хлопець все одно пішов найдовшою дорогою: між приватними будинками вздовж крихітних вулиць. Десь там в дворах колись був магазин.

По інший бік вулиці лежав пустир. Колись в майбутньому район Північний розсунеться, розпрямиться, і там виросте ще одна стіна мурашиних багатоповерхівок, але зараз це лише смуга нічиєї, сухої землі. Едік востаннє подивився на неї і зайшов до провулку.

Арка між під'їздами зустріла його тишею і протягом холодного, осіннього рівненського вітру. Раптом з-за повороту вийшло троє – в спортивних костюмах і куртках. Загородили дорогу. Едік потупцявся, пропустив вдих. Ще цього не вистачало. Хотів обійти – не поступилися, навпаки: вирівняли плечі, певне, щоб здатися більшими. Особливо вирівняв той, що посередині, товстенький курдуплик. Усміхалися – зуби мали жовті, з ротів тхнуло перегаром.

Таке тут було не рідкістю. Тато якось називав це... «Гоп-стоп»?

Едік, не розвертаючись, почав відступати, але і зі входу заступило ще четверо. Трясця.

– Просто дайте піти, – тремтячим голосом мовив хлопчик.

У них точно були інші плани.

Один з нападників вже замахнувся був кулаком ззаду, аж дзвінкий удар чогось металевого дав Едіку секунду перевагу – він, спіткнувшись і присівши, вирвався із міцної хватки.

Ґвалт в момент стих. Хтось із хлопців зразу зник за поворотом, вистромивши зацікавленого носа, хтось, потупцявшись на місці, сховав голову в плечах. Всі перебігли на інший бік арки, подалі від звуку. Лише Едік залишився стояти, як був.

– Я думав, нашому трудязі нема часу на інші діла, – промовив хтось. Едік перелякано дивився то на високий силует з трубою в правиці, то на дворову шпану.

З темряви вийшов рослий хлопець з їжаком рудого волосся на квадратній голові. Майже такого ж кольору, як цегляна стіна. Він ступав повільно, але впевнено, насувався, як паром. Ходуном водив туди-сюди щелепу. Та з характерним звуком хрустіла. За спиною ніс важкий рюкзак.

Врешті обернувся до ватажка, твердо мовив:

– Тобі немає що робить?

– Тебе це їбати не повинно, – відповів курдупель, але якось невпевнено. А потім зненацька пом'якшився: – З роботи ідеш?

– Тебе це їбати не повинно. Залиш дитину в спокої.

Їхній діалог був дивним. Едік ніби і розумів все, але суті все одно не вловлював. Він наче дивився серіал, пропустивши початок сезону.

Тим часом рятівник проходив далі, сховав наполоханого хлопчика за спиною. Секундно обернувся – глянув на врятованого – і цієї секунди вистачило, щоб юрба з диким вереском кинулася на них.

Едік зажмурився і, чиркнувши стіну долонею, вибіг з провулку.

Хлопець йшов додому без обіцяного пакету – вже сутеніло, і тільки диво врятувало його чи то від смерті, чи то від побиття – але незнайоме гаряче буріння всередині змусило Едіка все таки сповільнити крок.

У «дива» було ім'я, якого Едік навіть не знав.

Так не можна.

Хлопець зупинився якраз біля поліклініки. Став, як стовп, посеред вулиці. Бабусі на лавочках перевели на нього погляди. Люди роздратовано змінили маршрут – доводиться обходити!

Едік розвернувся на п'ятах і чимдуж попрямував назад до арки. Чим ближче підходив – тим швидше біг.

Не можна так.

Едік лише зараз помітив, що ця частина району ще більш відлюдькувата і пуста, ніж інші. Як йому взагалі прийшло в голову піти цією дорогою?

Хлопець обережно пройшов по клумбі, потоптавши залишки хризантем. Прислухався. Від арки не йшло жодного звуку. Тільки свист вітру. Пахло сирою землею і чимось смачним з відчиненого балкону на другому поверсі.

Рятівник сидів на землі, спертий спиною об стіну. «Голова», – підсумував Едік. Рану на рудій потилиці не помітити було важко, навіть зважаючи на те, що і волосся, і цеглини були схожих відтінків. Кров вже встигла трішки засохнути на плечах і вусі. Рюкзака поруч не було. Як і будь-яких інших людей.

– Гей, – Едік обережно торкнувся куртки рятівника, і лише потім усвідомив, що той може бути вже півгодини як мертвим.

А він залишив відбитки.

Відсіпнувся. Крикнув:

– Гей? Чувак? Ти як?

«Чувак» не відповів. Бліде, майже зелене обличчя лежало нерухомо на плечі. Струйка крові на скроні засохла і прилипла до шкіри. Але Едік видихнув з полегшенням – світлі вії рухалися, очне яблуко ворушилося під заплющеними повіками. Значить, він таки живий.

Коли Мельник витягнув смартфон, щоб подзвонити в швидку і мамі, хлопець на землі застогнав.

– Ти як? – Едік присів поруч. – Ти мене чуєш?

Рудий прокашлявся і кивнув, насилу розплющивши очі. Він виглядав, як осліплий, із засипаною в очні яблука манкою. Пару разів покліпав – і білість зняло, лише набряк лишився, але Едік все одно злякався і потягнувся рукою:

– Ти мене бачиш нормально? Голова не крутиться? Я викличу швидку.

– Бля, від'їбись, – рятівник відмахнувся і повернувся боком. Сперся рукою об стіну. – Ти врятований, пиздуй звідси.

– У тебе кров... – спантеличено мовив Едік.

– Ніби перший раз, – напівлежачий плюнув кров'ю на асфальт і почав вставати. Зиркнув на досі простягнуту долоню. Нахмурився. – А в тебе?

Едік спантеличено глянув на свою долоню. Та була вкрита шаром пилу, з яким змішалася кров.

– Об стіну, – коротко відповів хлопчик. – Чиркнув.

– Треба обробити, щоб якусь заразу не занести, – відповідально мовив другий. Потім додав: – У мене так вітчим здох.

– Тобі явно більше мого допомога треба, – Едік підліз під руку і перехопив свого рятівника за плечі. Підтягнув. Сам не знав, звідки в ньому взялася така сміливість. Ніби це не він щойно нісся зі всіма вітрами додому.

Рудий пробурчав, але сильно не пручався. Не в його ситуації було сперечатися. Він і так ледь стояв на ногах. Коліна помітно тремтіли.

– Тіма, – коротко сказав рудий. Нотка вдячності і м'якості промайнула в цих чотирьох буквах.

– Я Едік, – Мельник посміхнувся. ‒ Едік Мельник.

– Не шлявся б ти сам вечорами тут, Едік.

– Веди давай.

Едік не знав, чому, не міг виловити логічний ланцюжок, але він відчув дивне: щось затріпотіло біля серця, стислось і заскрипіло. Цьому не було ніякого логічного пояснення, але тато завжди казав, щоб він не шукав логічних пояснень емоціям. Тому хлопчик і не намагався. Йшов, куди новий знайомий велів йти, і почувався найпотрібнішою людиною на планеті.

Тимофій, притримуючи великим пальцем олов'яну кришку графина, налив в обидві склянки домашнього горіхового вина. Голосно відсьорбнув, відкинувся на спинку стільця. Він дивився на Едіка, посміхаючись, і усмішка ця була винятково паскудною. Той зітхнув і сховав обличчя в руках. Ну, хіба можна було щось не пробачити цій харизматичній морді?

– Колись я тебе вб'ю, – врешті промовив Мельник.

– З нетерпінням буду чекати, – усмішка так і не спала з Тіминого обличчя. Навпаки, після цих слів ще дужче розцвіла. – Не забудь пов'язать червону стрічку на мою могилу!

– Обов'язково.

Чорні цяточки, що здійнялися по світлому, посмугованому хмарами небу, майже не привернули увагу людей. Їх було багато. Птахи парили, виписуючи правильні кола, потім різко падали й відразу злітали, тріпочучи крилами. Щось їх сполохало. Процесія вже давно почимчикувала геть широкою дорогою кладовища, і лише рудий хлопець в воєнній формі залишився поруч зі свіжою могилою. Мовчав і дивився, як довга червона стрічка розвивається на вітру.