- Отче, у мене для вас, як каже наш корчмар Йосип, зустрічна пропозиція.

Гожо поклав руки на ремінь і хитро посміхався.

- А ну, а ну,- отець Нікодим теж посміхався і пильно дивився на свого вихованця.

- Давно я не був на ярмарку. Скучив за торгівлею, тож давай трохи поторгуємось.

- Чому поторгуємось? Я хотів запропонувати вам чесну угоду. Ви займаєтесь погребом, а я готую нам смачну вечерю.

- А може ми разом наведемо лад у погребі?

- Можна і разом, але тоді ми лишимось без вечері. Хто ж нам її приготує?

- І що ж ти, хитрий хлопче, збираєшся готувати?

- Чому хитрий? Я не хитрий. Я намагаюсь бути розумним. Ви самі мене вчили завжди дивитись на кілька кроків уперед.

- А збираюсь я приготувати розкішний циганський гуляш.

- Гуляш? Циганський гуляш - то добра вечеря. Але може спочатку попрацюємо у погребі, а потім попрацюємо разом коло баняків?

Гожо зітхнув і вже змирився зі своєю участю, та раптом отець Нікодим лукаво посміхнувся і сказав:

- Добре, добре Григорій, не зітхай так приречено. Якщо маєш наснагу, то йди і приготуй смачний гуляш, а поки ти будеш куховарити, я вже якось сам приведу до ладу наш погріб.

Отець Нікодим давно вже збирався навести лад у погребі. Залишки картоплі попроростали, наче лози на березі Жванчика, а від тогорічного буряка, цибулі, моркви, а особливо капусти йшов такий дух, що можна було і тарганів труїти.

Отець Нікодим приготував пару старих відер, лопату і пішов витягати на світ Божий усю ту зіпсовану провізію.

Отець Нікодим набирав гнилі овочі у відра, потім виносив догори і висипав все те на верету. Так, поступово він очистив увесь погріб. Повимітав мілкі залишки віником, а вже після обновив дошки на полицях і у загорожі для картоплі. Було так чисто і гарно, що аж око раділо. Лишилося почистити від павутиння віддушину і полагодити поличку для ліхтаря коло дверей. Тим часом, працюючи у погребі, отець Нікодим вже відчував носом, що у Гожо вечеря виходить на славу - пахло дуже смачно на всю околицю.

Коли отець Нікодим зривав дошки зі старої полички, раптом молоток вдарився о щось залізне в стіні. Отець Нікодим завмер, прислухався, а потім почав обережно простукувати стіну. Посипався щебінь, бруд і раптом священик побачив, що у кам'яній стіні є поглиблення у якому лежала невелика бляшана коробка.

- А це ще що таке? - подумав отець Нікодим.

Він обережно клином молотка піддів коробку і витягнув її.

- Цікаво,- вголос сказав він і обтер коробку від пилу долонею. Він вийшов з погреба на світло і став розглядати знахідку з усіх боків. То була старезна бляшана коробка. Фарба на ній геть зігнила, та метал, хоч деінде і поіржавів, та все ж загалом коробка здається була цілою.

Отець Нікодим обережно піддів верхню кришку, та вона не піддавалась.

- Без ножа чи ножиць не обійтись.

Священик пішов зі знахідкою у хату, до свого робочого столу - там був невеличкий ножик для відкриття листів - саме те, що треба. Отець Нікодим обережно просунув лезо у шпарину і нарешті коробка піддалась.

Всередині виявилась невеличка записна книжка у шкіряній обкладинці, замотана у хусточку з льону і невеликий свинцевий олівець.

Священик узяв записничок у руки, обережно розмотав задубілий шкіряний шнурочок і відкрив книжку. На першій сторінці старовинним гарним почерком було написано:

Щоденник ієромонаха Геронтія Паламарчука

А нижче, меншими буквами приписано:

Для повсякденних записів і духовних міркувань.

У отця Нікодима навіть долоні спітніли від збудження і цікавості.

- Хто ж такий той отець Геронтій? Це священик, який колись служив у Красноставцях? Якщо так, то коли це було?

Усі ці і ще багато інших питань виникло одночасно у голові отця Нікодима, та все ж він закрив книжечку, завернув її у хустинку і поклав на стіл. Він вирішив, що спочатку закінчить роботу у погребі, повечеряє разом з Гожо, а потім, вже після вечері, коли буде вільний час, спокійно вивчить вміст знахідки.

Та повечеряти не вийшло - коли отець Нікодим уже приводив себе до ладу і змивав павутиння і бруд, коло воріт зупинилась легка бричка.

- Бог у поміч!

Отець Нікодим одразу впізнав Даміана - служку і помічника місцевої поміщиці Клавдії Іванівни. Даміан зіскочив з брички, потягнувся, наче кіт.

Отець Нікодим лишив рушник на лаві і підійшов ближче.

- Дякую!

- Клавдія Іванівна просили вас, отче, терміново приїхати до неї.

- А що сталось? - священик нахмурився.

- Дуже хворіють і хочуть соборуватись.

- Невже все так серйозно?

- Не відаю, отче. Знаю лише, що хворіють вони довго вже. І наполегливо вас просять приїхати.

- Добре повечеряли,- приречено подумав про себе отець Нікодим.

Гожо чув розмову і, було, засмутився, та отець Нікодим, одягаючи чистий підрясник і чоботи посміхаючись сказав:

- Не засмучуйся,твій циганський гуляш настоїться і тільки смачніше стане. А чоловікам іноді і корисно поститися.

- Отче, а можна і мені з вами?

Священик на мить зупинився, а потім відповів:

- Як хочеш, то поїхали.

Гожо дуже хотів побачити молоду панночку Варвару. Якось він бачив її у храм і- невисока, струнка як лань, чорноока, з поглядом, наче блискавкою. Вона стояла коло своєї матері - старої кульгавої поміщиці, опустивши очі і лиш деколи підіймала погляд і дивилась - неначе стріляла з пістоля.

Їхати до маєтку було не дуже далеко - поміщицький будинок знаходився на доволі високій гірці, на іншому березі Жванчика, одразу за Панськими садами. Отець Нікодим взяв саквояж з необхідними для соборування речами, скляночку зі Святими дарами для причастя, а також в останній момент поклав до кишені сьогоднішню знахідку - записну книжку, може в дорозі буде хвилина, щоб прочитати хоча б декілька сторінок.

Гожо одягнув новенький чорний підрясник, начистив до блиску чоботи і виглядав дуже загадково і романтично. Отець Нікодим лише покосився на свого вихованця, та нічого не сказав.

Вони всілись на м'які шкіряні дивани поміщицької брички, Даміан присвиснув і молодий довгоногий коник весело рушив вперед.

- Що це у вас? - спитав Гожо священика, коли той дістав з кишені найдену записну книжечку.

- Це інтересна історія,- відповів отець Нікодим, - знайшов сьогодні у погребі.

- Нічого собі!?

- Так! Поки ти куховарив - я ось скарб у власному погребі знайшов.

- Ну, отче, вас ні на хвилину не можна залишати одного - одразу знаходите якісь пригоди.

- Я таке вже не раз чув, - засміявся священик,- так колись давно говорила моя матінка, царство їй Небесне.

Бричка котила по селу, потім дорога повела до річки, де знаходився старий дерев'яний місток. На березі річки сиділи хлопчаки в солом'яних брилях і ловили рибу. Далі дорога пішла під горб, у бік Панських садів.

Отець Нікодим відкрив знайдений щоденник і почав читати.

День 1

Можете мене привітати - сьогодні я нарешті на новому місці пастирської служби.

Напишу декілька слів про перші враження.

Місце, де я надіюсь провести найближчі роки називається Красноставці - це доволі велике село недалеко від старовинного губернського міста Кам'янець, що на Поділлі. Село розташовується у доволі мальовничій долині, по обом берегам невеличкої річки Жванчик.

Коли я приїхав до станції у Кам'янці, то мене вже чекали. Красноставський селянин Архип допоміг мені завантажити мої нехитрі пожитки на віз і ми відправились у дорогу. Дорога зайняла десь коло трьох годин і я встиг роздивитись пречудові пейзажі кам'янецьких околиць. В дорозі мій новий знайомий Архип розказував про життя у селі, про попереднього нещасного священика отця Авеля, який згорів у своєму будинку коли була велика і страшна пожежа. Царства йому Небесного!

Ось так, за неквапливими розмовами і спостеріганням мальовничих сільських пейзажів ми нарешті доїхали до кінцевого пункту призначення. Архип зупинив воза коло старенької хати, яка городами виходила у сторону долини річки до скелі. Мене зустрів староста села пан Василь - невисокий і круглий, наче груша. Староста показав мені будинок, у якому я буду мешкати. У зв'язку з тим, як я вже писав вище, що будинок священика вщент згорів під час пожежі, мене поселили у пустій хаті, де колись давно жила сільська вчителька, а зараз він стояв порожній.

І ось тепер, коли я розклав свій невеликий скарб - книги, одежину, богослужбове вбрання та мій вірний старенький самовар - я сиджу коло вікна за невеличким столом і пишу перші свої враження. До речі на столі парує міцнющий чай, зварений саме у цьому самоварі.

Бричка смикнулась і різко зупинилась. Отець Нікодим підняв очі.

- Що, вже приїхали? Так швидко?

- А скільки тут їхати, отче,- відповів Даміан і скочив на землю.

Бричка стояла коло широкої і високої дерев'яної брами - головного заїзду до поміщицького маєтку.

Клавдія Іванівна Домбровська була поміщицею середньої руки - не дуже багата, але і не дуже бідна. Роками, здається, вона була не дуже стара, але здоров'я у неї зовсім не було – постійно хворіла. Ще з дитинства кульгала на одну ногу, тож завжди ходила з палицею.

Даміан відвів отця Нікодима через просторий чистий двір до панського будинку - доволі великого, з побіленими колонами по обом бокам широких зручних кам'яних сходів. Гожо йшов позаду священика і ніс саквояж.

Яке ж було здивування отця Нікодима, коли він побачив, як назустріч до них, кульгаючи, вийшла сама поміщиця.

- Благословіть отче!

Голос її лунав безтурботно і весело. Це була русява, світлоока жінка років шестидесяти, або трохи більше, з вузьким тонким носом, світло-блакитними, наче вицвівшими, очима і блідою тонкою, наче пергамент, шкірою. Тонке русяве волосся було зібране назад. На правій скроні було видно, як ледь пульсує тонка жилка. В руках у неї була елегантна тростина.

Священик перехрестив поміщицю.

- Дуже радий вас бачити, шановна Клавдія Іванівна у доброму здоров'ї. А я вже, грішним ділом, подумав, що ви серйозно хворієте.

- Хворію, отче, хворію. Ви піднімайтеся до мене, будьте ласкаві. Ось думаю, чи доживу до Івана Купала?

- Доживете, доживете з Божою допомогою.

Отець Нікодим піднявся сходам і вклонився поміщиці.

- Ех, отче,- поміщиця взяла отця Нікодима під руку. Та потім зупинилась і повернулась до Гожо.

- А це що за парубок - ясний сокіл?

- Це мій вихованець, Георгій.

Гожо вклонився.

- Чула, чула,- відповіла поміщиця,- ідемо, Георгій, познайомлю тебе з моєю Варварою- думаю, ти їй сподобаєшся.

- Повечеряєте з нами, отче? Але спочатку прошу вас соборувати мене. Ідемо до мене у кабінет.

- Фаіна,- крикнула поміщиця служниці,- ти відведи парубка до бібліотеки, поки ми будемо соборуватись.

Після недовгого соборування усі зібрались до вечері. Отець Нікодим сидів поруч з поміщицею, Гожо всадили поруч з Варварою - чорноокою і чорнобровою, з червоними, немов маків цвіт, губами і миловидним круглим лицем.

Отець Нікодим все поглядав на Клавдію Іванівну і Варвару і дивувався, як вони обоє змінились. Він знав, що Варвара не була рідною дочкою Клавдії Іванівни. Поміщиця удочерила її ще немовлям. Дівчину він пам'ятав ще дитиною - маленькою, худенькою і русявою. А ось бачиш - пройшло зовсім мало часу і вона стала справжньою красунею. Русяве волосся потемніло, личко стало круглим - це ніби була зовсім інша дівчина.

І поміщиця також дуже змінилася за останній час. Вона на свята завжди була у храмі, стояла, опершись на свою палицю. Отець Нікодим пам'ятав її міцною, повногрудою з рожевими припудреними щоками, а ось тепер вона була сама на себе не схожа - постаріла, висохла, навіть голос змінився - став більш високим і тонким. Вона уся була ніби з тонкого фарфору.

Отець Нікодим не міг зрозуміти, чого стара поміщиця покликала його до себе. Він думав, що зустріне її на смертному одрі, а виявилось, що вона сама вийшла до них назустріч, неначе і не хвора зовсім. Ось і на соборуванні і сповіді все було якось формально, здавалось, що стара поміщиця розважається, а не кається.

За вечерею Клавдія Іванівна майже нічого не їла. Розказувала про своє господарство, про загальних знайомих, розпитувала Гожо про його минуле.

Та коли вже вийшла проводжати гостей, чомусь ні з того, ні з сього розплакалась, кинулась до священика, обійняла його. Вона ніби хотіла щось сказати, але у останній момент стрималась.

А Варвара стояла мовчки і якось з під лобу дивилась на цю сцену. Все це було якось дивно.

Коли вони вже їхали додому, у отця Нікодима було відчуття - ніби він не помітив чогось важливого.

- Чого ж вона покликала мене? - все роздумував отець Нікодим і дивився на вечірні безкрайні поля.

- Ні! Це зовсім не те. Щось тут було не так. Щось в отій останній сцені прощання було не так... Але раптом немов сполох, прийшла відповідь. Молода панночка постійно дивилась не на сцену, а саме на нього. Точніше не просто дивилась, а немов спостерігала за ним. Так, як хижаки спостерігають за здобиччю, готові у будь яку мить кинутись в атаку.

- Що це було? - думав священик.

- Чи не помилився він у своїх висновках? Виходить, він зовсім не знає цю дівчину...

А Гожо, навпаки, був у доброму гуморі. Все щебетав щось йому прямо у вухо, заважав священику сконцентрувати увагу на роздумах.

Та скоро вони вже були дома. Отець Нікодим попросив Гожо зробити чаю, а сам сів коло ліхтаря зі знайденим щоденником і продовжив читання.

День 3

Вчора не було можливості щось записати до щоденника - занадто багато справ - знайомився з парафією, з храмом, навіть встиг відслужити першу службу на новому місці. А ось сьогодні вже є час на побутові справи. Жінки з парафії допомогли навести лад у моїй новій хаті, мій новий пономар - здоровий сивий дядько Валько, підсобив з дровами - тож тепер в мене є майже усі умови. Лиш одного не вистачає - питної води. Річка тут тече зовсім недалеко - внизу за городом. Є навіть старий колодязь, та він чомусь забитий дошками.

У хліву знайшов старезне дзеркало. Відмив його, почистив і ось поставив у своїй кімнаті. Ось дивлюсь в нього і бачу перед собою молодого чорнявого священика. Борода майже не росте, лише невеликий клаптик на підборідді і рідненькі вуса. Ох,не будуть мене серйозно ставитись на парафії - марно, що з відзнакою закінчив Духовну семінарію. Не будуть, поки не виросте гарна густа борода.

Настрій у мене діловий і пречудовий. Ось надумав почистити колодязь. З Божою допомогою зроблю це у найближчі дні.

День 7

Нічого не писав три дні. У мене голова йде кругом, навіть не знаю, з чого почати. Пишу в храмі, після служби. Всі давно розійшлись, і ось я лишився зовсім один. Щоденник тепер я ношу завжди з собою у кишені підрясника, тож можу писати тоді, коли зручно.

Зі мною останні дні відбуваються якісь дивні речі. Такого у моєму житті ще не було і я не знаю, як до цього усього відноситись.

Тож начну з самого початку.

На задах городів, ближче до урвища, за яким внизу, під скелею, тече річка, у густій тіні старих косматих верб, стоїть забитий дошками колодязь. Ті дошки вже від старості і близької вологи покрились мохом. Через те, що до найближчого колодязя у селі треба йти не менше, як добрих півверсти, я вирішив почистити старий колодязь. Озброївшись рискалем, молотком і невеликим ломиком, які я знайшов у хліву, я почав роботу.

Коли я зірвав старі дошки і розгріб якийсь мотлох, то яке було моє здивування, коли я побачив люк з кованого заліза і великий навісний замок. Таких колодязів я ще не бачив. Мене охопив чи то азарт, чи то якесь збудження. Я вже почав уявляти собі, що знайду під тим незрозумілим люком. Що можна було сховати у старому закинутому колодязі? Золото? Скарби?

Ломиком і молотком я почав збивати замок і через деякий час він піддався відлетів убік. Хід був вільний. Залізний люк розміщувався на також кованій масивній рамі з петлями. Через вологу і довгий час ті петлі поіржавіли, та все ж я почав тягнути люк на себе, з надією, що груба сила і інструменти допоможуть мені пересилити іржу і час. Люк спочатку не хотів піддаватись, та все ж, коли я підлив на петлі трохи лампадної олії і декілька разів вдарив по ним молотком, люк потроху став рухатись. Через деякий час я вже зміг підняти його достатньо для того, щоб просунути туди руку, а потім щось і петлях хруснуло і люк легко відкрився до самого кінця.

Коли я опустив руку з ліхтарем вниз, то моєму здивуванню не було меж - я побачив не колодязь з водою, а вирубану у скелі кімнату, що схоже на невеликий погріб. Вниз, до підлоги було що два добрих саженя. По мотузці я обережно спустився донизу і став усе оглядати.

- Отче, ви не спите?

Отець Нікодим підняв погляд від щоденника - перед ним стояв Гожо зі свічкою в руці.

- Не сплю, як бачиш.

- Це та книжечка, яку ви знайшли? Що там?

- Потім розповім,- отець Нікодим закрив щоденник, поклав на стіл, піднявся, потягнувся,- вже дійсно пізно, а завтра рано вставати, так що пішли відпочивати.

Наступного дня, зранку, отець Нікодим вже був у храмі. Ще було зовсім рано, у церкві нікого не було - такі моменти священик любив - можна було спокійно, без метушні подумати, помолитись. Ось і тепер у нього було трохи часу, щоб спокійно сісти і почитати знайдений щоденник. У нього всю ніч з голови не йшло все те, що він там читав.

- Хто такий той священик Геронтій, коли він служив у Красноставцях? - все це отець Нікодим дуже хотів знати.

Він сів поближче до лампадки, дістав щоденник і продовжив читання.

День 8

Продовжую писати наступного дня, знову у нашому храмі, і знову після Божественної служби, бо дома у мене такої можливості немає. Але про усе по черзі. За ці дні багато чого сталося у моєму житті, багато із цього ще доведеться осмислити. Уся моя надія тільки на Господа Бога.

Тож продовжую писати у свій щоденник - єдине місце, де можу відверто розкрити своє серце.

Останній мій запис зупинився на тому, що я спустився до кам'яної кімнати, яку я випадково виявив у закинутому старому колодязі.

Коли торкнувся ногами підлоги, я зрозумів, що вона також була з каменю. Точніше сказати - вона була не вимощена, а висічена у скелі. Тож уся кімната являла собою кам'яний мішок, що було дуже дивно. Хіба що її колись наповнювали водою, яку привозили з іншого місця. Але це малоймовірно - бо у цих місцях Поділля води дуже багато і достатньо викопати невелику яму і скоріш за все у вас буде гарна чиста питна вода. Навіщо далеко ходити - і тут, якщо обійти скелю і спуститись вниз до Жванчика - ви побачите декілька струмків, які щедро течуть прямо у річку з тріщин у скелі.

Коли я опинився у підземній кімнаті, я за допомогою ліхтаря став уважно все тут оглядати. Кімната була маже порожня. Майже, бо ліворуч під стіною я виявив якийсь продовгуватий ящик, увесь у пилі і павутинні. Мені аж звело дихання від хвилювання. Я вже уявляв собі незліченні скарби і як я розбагатію...

Тремтячими руками я став відчиняти кришку, та вона була прибита цвяхами, тож довелося використовувати все той же ломик. Від хвилювання я подряпав собі усі руки і коли нарешті я зняв кришку ящика, то побачив її. То була дівчина. Очі її були заплющені, руки складені на грудях, вона ніби спала. Зовсім не було ознак тління, хоча її старовинне плаття майже зотліло. Я з криком відсахнувся від ящика, бо одразу зрозумів, що знайшов домовину з покійницею.

Господи, тільки Ти знаєш, що я пережив!

Я сидів у іншому боці цього кам'яного мішка, хотів встати, та ноги не слухали мене.

Через деякий час, здається, я трохи прийшов до тями, так, що зміг піднятись і дотягнутися до ліхтаря.

Я хотів одразу лізти на поверхню, я вже навіть узявся однією рукою за мотузку, та у останній момент відпустив її - щось ніби тримало мене тут.

Я прислухався до своїх відчуттів - мені здалось, що страху стало менше.

- Це всього лиш покійниця, - я намагався думати раціонально,- що вона може мені зробити? Таке ж буває, коли мерця по якимось причинам не торкається тління. Тут нічого немає страшного...

Так я отвережував себе, і деякою мірою це мені вдалось.

Я підкрутив більше полум'я у ліхтарі і став оглядати покійницю. Довге темне волосся обрамляло спокійне бліде обличчя. Невеликі пухкі темні губи були ледь відкриті. Бліді долоні з тонкими довгими пальцями лежали на грудях і я побачив на середньому пальці лівої руки золоту каблучку з червоним каменем, який побликував у полум'ї ліхтаря і здавалось, що рука ледь помітно тремтить.

Тканина плаття майже повністю зотліла, так що здавалось, що тіло було вкрито павутинням. Я посвітив на обличчя - які довгі і густі вії були у покійниці!

Я затримав свій погляд на деякий час і душа моя, і все моє тіло здригнулось від невимовного даху - я побачив, як довгу вії покійниці ледь помітно сіпнулись! Я точно це бачив! Я стояв, не рухався, не кричав і лише дивився на бліде обличчя. Я був наче у напівсні. Все, що зі мною відбувалось - все те здавалось мені неможливим. Та все ж я стояв і бачив те своїми власними очима.

Ось я помітив, що вії знову сіпнулись - було так, ніби прокидався метелик і затремтіли його невагомі крильця. Ось знову!

І раптом я побачив, як очі покійної відкрились. Вона повільно повернула голову і подивилась на мене.

Вхідні двері у притворі храму гримнули. Від несподіванки отець Нікодим смикнувся і ледь не упустив щоденник на підлогу. Він швидко піднявся і вийшов з олтаря, щоб подивитись, хто там.

То була баба Ангеліна, яка співала у невеличкому церковному хорі і прибирала у церкві. Очі її були заплакані.

- Що сталось? Чого ви плачете?

- Біда, біда!

- Яка ще біда?

- Сьогодні під ранок померла стара панна!

- Як померла? - отець Нікодим не повірив тому, що почув,- я ж тільки вчора був у неї! О Господи!

День 9

Красноставський староста Василь вчора запросив мене на іменини до своєї дружини і сьогодні добрих пів дня я був серед своїх парафіян, односельців. Та серцю моєму хочеться усамітнитися. Моя душа відчуває як щось наближається. Я священик. Хоч і молодий, та все ж священик. І не мені потрібно панікувати. Та все ж є відчуття катастрофи, яка наближається.

Після того, як я з жахом побачив, що дівчина, яку я знайшов під землею відкрила очі і подивилась на мене, мені здалось, що я помираю. Та щось зі мною сталося, щось у мені змінилося, коли я побачив, що вона почала дихати. Я дивився на неї і бачив, як її бліда шкіра у мене на очах почала рожевіти, ніби наливатись життям. Я вже не дуже пам'ятаю, як витягнув її на поверхню, здається, вона навіть мені допомагала. Через деякий час я відніс дівчину до хати, поклав на постіль.

Спочатку вона нічого не говорила, лише тихо лежала і, або спала, або дивилась на стелю. Я приніс їй води і їжі, вона лише подивилась на мене і мені здалось, що губи її ледь помітно затремтіли. Я лишив все те на столі і пішов у храм, на службу. А коли повернувся, то побачив, що кухоль з водою порожній.

Я намагався говорити з нею, щось питав її. Вона не відповідала мені, та ось сьогодні я почув її тихий стогін.

День 15

Я відчуваю, як я змінююсь. Що в мені відбувається. Ночами я не можу спати - задрімав на кілька хвилин і ніби падаю у чорну прірву. Диякон, отець Карп - старезний і підсліпуватий лише один не коситься на мене, напевно того, що нічого не бачить. А пономар і жінки з хору щось шепотять між собою, коли бачать мене. Але все то зайве і другорядне.

Сьогодні моя гостя сказала, що її звуть Анастасія. Якась дивна у неї вимова, та я все розумію і вона мене розуміє. Вся одежина її зотліла, то ж я дав їй свій старий підрясник і сорочку. Вона вже встає з ліжка і ходить по хаті. Вона схожа у моїй одежі на молодого семінариста.

Мені здавалось раніше, що волосся у неї було довгим, а тепер ось якось глянув - не таке воно і довге, але все ж густе, чорняве.

Ми майже ні про що з нею не розмовляємо, вона ніби не хоче підтримувати бесіду - відповідає якось неохоче і односкладно. Та все ж відповідає. Я було почав розпитувати її, як вона опинилась у тій кам'янці кімнаті під землею, хто вона і звідки. Та вона лише сказала, що нічого не пам'ятає. Лише точно знає, що її звати Анастасія.

Вона їсть зовсім трохи, п'є воду, спить.. чи це лише мені здається, що вона спить. Анастасія лежить тихо і нерухомо, очі її закриті і лише тонкі вуста напіввідкриті і я чую тихе її дихання.

Я не можу спати. Я молюсь Богу, а потім сиджу у кріслі при світлі лампадки і дивлюся на Анастасію. Чомусь мені хочеться на неї дивитись, не зводячи погляду.

Похорони були вже наступного дня.

У отця Нікодима не було і хвилини вільного часу - то панахида, то заупокійна, то економ покійної Григорій Михайлович, маленький товстенький і метушливий, постійно посилав до священика чи то слуг, чи то сам приїздив по усіляким справам. Постійно заходили селяни, пономар, диякон - усі турбували і не давали зосередитись. Отець Нікодим дуже заморився від усього того.

Хоронили стару поміщицю у сімейному склепі. Отець Нікодим читав молитви і все поглядав на молоду панночку. Та була вся у чорному, темна вуаль закривала половину обличчя. Поруч коло неї крутився економ Григорій Михайлович. Отець Нікодим зловив себе на думці, що молода панночка стала дуже схожа на покійну Клавдію Іванівну, але на ту, якою вона була у молодості. Це було дуже дивно, адже вона не була рідною дочкою покійної. Та більше всього отця Нікодима вразило те, що він побачив уже після похорону. Люди порозходились і він побачив, як молода панночка у супроводі свого економу теж іде по дорозі до брички. Отець Нікодим дивився їм у слід і раптом помітив, що Варвара ледь помітно кульгає - точно так саме, як кульгала покійна.

День 21

У мене таке відчуття, ніби я знаходжуся у ві сні. Усі люди, яких я бачу, всі предмети, які навколо мене - все це якийсь дивний і страшний сон. Але жах цього сну не в чомусь об'єктивно страшному, а відчутті катастрофи, яка наближається.

Цей щоденник - ніби ліхтарик у суцільній густій темряві. Він - ніби човник серед безкрайньої води, за який я ще в змозі триматись.

Зараз я пишу у храмі. Служба давно вже закінчилась, усі розійшлись по домівкам, по своїм справам, а я ось один сиджу у олтарі і пишу ці рядки.

Сьогодні до мене підійшла одна з прихожанок - старенька жінка і сказала, що я дуже змінився. Я спитав її- як саме я змінився, а вона відповіла - ви, отче, ніби стали іншим.

Продовжую писати вже з дому. У мене я невеличка скриня, у якій я зберігаю різні важливі речі. Я підготував її і відніс до погреба. Там я обладнаю місце і тепер кожного разу буду залишати цей щоденник там.

Напевно мені не страшно за самого себе - я знаю, що Господь милостивий і усе буде добре. Та я дуже хочу - що б не відбулось далі, хай цей щоденник збережеться. Можливо, хтось прочитає його, можливі і для когось він буде як для мене - вогником у темряві.

Коли я повернувся - Анастасія зустріла мене. Вона посміхнулась мені і у тій посмішці було щось таке... Я вже десь бачив ту посмішку, бачив раніше. Вона поправилась, її обличчя...воно ніби змінилось. Не знаю, як навіть описати. Що в ньому невловимо стало іншим. Вона стояла у моєму підряснику і спочатку мені здалось, що це якийсь чоловік. Так, ніби я знову опинився у семінарії. І її голос став нижче і зазвучав більш впевнено. Це так дивно.

День 23

Я знаю, що скоро я помру. Мене нічого не болить. Але у мене таке відчуття, ніби я тану. Як свічка, що ось-ось догорить. Віск закінчиться і вона згасне.

Зараз ніч. Мені як завжди не спиться. Я пішов до погреба і взяв щоденник. Ось сиджу і пишу ці рядки, запаливши свічку. Напевно ця свічка і породжує в мені такі дивні асоціації.

Тепер я знаю, кого нагадує мені Анастасія. Коли вона спала, а сидів і дивився на неї - я раптом зрозумів, на кого вона схожа.

Вона схожа на мене! Вона поступово змінювалась і ставала мною самим! В неї навіть голос змінився і тепер її голос став схожим на мій. Господи, вона спить і я дивлюсь на її нерухоме обличчя, я бачу темний пушок на верхній губі.

...Напевно я схожу з розуму.

У мене в кімнаті є старе дзеркало, яке я знайшов, коли приїхав. Почистив його, відмив і повісив у кімнаті. Я тепер підійшов до цього дзеркала зі свічкою і подивився на себе. Із дзеркала на мене дивиться не я, а хтось інший. На мене дивиться Анастасія.

…Я дописую все це вже у погребі. На вулиці ніч, небо затягнуло хмарами і не видно ні місяця, ні зірок. Боже, як темно

Після похорону пройшов майже місяць. Отець Нікодим більше не бачив Варвару. Сказали, що майже одразу після похоронів старої поміщиці Варвара поїхали за кордон - здається до Швейцарії.

Отець Нікодим усіх розпитував, чи служив колись у Красноставцях отець Геронтій, але навіть старі діди нічого не знали про це.

- Може і служив коли,- казав столітній дід Амвросій,- але хто тепер про це пам'ятає? При моєму житті такого батюшки у нас в селі не було. Хіба може ще раніше...

У церковних книгах також не було згадки про загадкового отця Геронтія.

Вже було далеко за північ. Гожо тихо сопів у своєму кутку. Отець Нікодим сидів за столом і дивився на знайдений щоденник, який лежав перед ним.

- Як дивно і як страшно у світі Божому,- подумав священик і тихо зітхнув.

Він прислухався до нічних звуків. У світі було тихо і спокійно.

Отець Нікодим взяв свічку, тихо встав і підійшов до вікна. Світло від свічки відбивалось від скла і отець Нікодим побачив, як з нічного мороку на нього дивиться хтось дуже схожий на нього самого зі свічкою в руці.