Закінчив я дев’ятий клас. Було це у 2005 році. Навчався у школі-гімназії №1 в маленькому містечку Копичинці, що в Тернопільській області. Власне, звідти я й родом. В школі вчився на відмінно. Хоча дивлячись на мене, так зразу й не скажеш. За дев’ять років навчання я там розбив з десяток вікон, і то при чому в період з п’ятого класу по дев’ятий. Хоча, я не робив це спеціально - воно якось так виходило випадково.

Кілька вікон розбив у своєму класі та ще й різними предметами. Один раз ліктем, коли ми товклися; ще якось яблуком, коли кинув ним в однокласника, а він пригнувся; ще розбивав вікно пластиковою пляшкою, бо ми нею копали замість м’яча, а у вікно тою стороною де корок - попав чомусь я; і увага! – подушкою: просто зимою у нас економили опалення й було холодно. От ми й приносили собі подушки з дому, щоби не було так зимно сидіти на холоднючих стільцях. Нею я також запустив в однокласника. Подушка зачепила йому голову й полетіла у шибку, котра вже й так була переклеїна скотчем. А подушка у мене була важка. Був ще такий факт, що я циркулем розбив захисне скло на портреті Тараса Григоровича Шевченка. І не питайте, що я тоді робив і як це сталося. Я й так не розкажу. В цьому випадку, витримаю інтригу.

Ще пам’ятаю, розбив футбольним м’ячом скло у вікні спортзалу. Це було на уроці фізкультури. Й одного разу на перерві - баскетбольним подвійну шибку у бібліотеці. При чому сам м’яч навіть не пробився. А бібліотекарка винесла його особисто зі своїх володінь, щоби подивитися, хто то «такий розумний так сильно рвався в бібліотеку, що аж через вікна» посмів таке зробити. Винуватця їй допомогли розшукати пальці всіх присутніх на подвір’ї дівчат, котрі показували на мене. Так сталося, що дівчата тоді грали баскетбольним м’ячом. Я його забрав і прикалувався з них, а дівчата хотіли відібрати у мене м’яча назад. Роблячи один баскетбольний трюк, щоби обмотати суперницю, я вирішив повимахуватися і щось пішло не так. Та здоровенна оранжева куля полетіла у вікно бібліотеки. Як казав В’ячеслав Богданович, мій напарник по роботі, що була вже набагато пізніше - «творча невдача, тоість – пєсєц».

І от Сливчик вкотре попав на гроші. Тому що, крім того, що я розбив десять шибок у вікнах, я їх назад і вкладав. А Петрович, майстер, котрий склив вікна на колишній ремканторі, що знаходилася неподалік школи, вже знижки мені робив, як постійному клієнту. І штапики до рами задурно прибивав.

Але це мєлочі жизні, порівняно з тим, яку марудну процедуру мені треба було зробити, щоб виправити шкоду й «замести всі сліди», аби в мене вдома про це не взнали. Бо дома знали, що я відмінник і розумний здібний хлопець. А у всі деталі моєї дисципліни їх просвітляти було не обов’язково. Принаймні, до такої страшної події для кожного учня, як батьківські збори. А після них мені завжди «влітало», і то по повній. Але що «получити» за всі провтики, які вже були давно - один раз, а що діставати після кожного й на свіжо, то я вам скажу, є різниця.

Як тільки мені «пощастило» розбити енне за кількістю вікно на території школи, про це відразу ж доповідали моїй строгій класній керівничці. Спочатку вона довго-о-о читала мені моралі. А якщо їй було мало або ж я з нею спорив, тоді вона вела мене у кабінет до директора. Мене ще «сповідали» й там. А класна керівничка – підтакувала і доповнювала. Коли директор був зайнятий, цю поважну функцію виконувала завуч. Класна керівничка працювала по аналогічній схемі. Після цього вона завжди брала мій щоденник, залишаючи там червоною ручкою зауваження, що стосувалося моєї поведінки. І обов’язковою умовою, на другий день мав бути підпис під тим зауваженням когось із батьків (переважно - бабусі, бо вона провіряла за часту мій щоденник), який свідчив про те, що вдома «ознайомилися з моїми успіхами по дисципліні». А ще інколи й цього було мало. То моя невгомонна класна керівничка любила подзвонити ввечері на домашній телефон й розповісти все особисто. От тоді мені влітало і по повній, і по свіжих слідах.

Маючи неодноразовий такий гіркий досвід в минулому, я робив висновки і готувався до свого «світлого майбутнього». Тому мій план дій, як правило, був таким: вислухати моралі, забрати щоденник із зауваженням, втекти з уроків додому та витягнути телефонний кабель з гнізда, щоби класна керівничка увечері не могла додзвонитися. Потім я брав гроші зі своєї заначки. Якщо бракувало, то позичав кілька доларів у свого друга Вовчика (про нього ви ще багато разів почуєте у моїх розповідях). Чого доларів? Бо Вовчик – прошарений тіп, і ще із ранного дитинства тримав свою заначку у валюті. Спитаєте, де він їх брав? Його родичі по маминій лінії троха займалися бізнесом і на свята завжди дарували йому кілька баксів дрібними купюрами. Після цього кликав безпосередньо самого Вовчика на допомогу, і ми йшли до школи після уроків. Шукали там шкільного майстра, на пів ставки сторожа. Він знімав нам раму чергового розбитого вікна. Й опісля, я і Вовчик, удвох, гордо несли її на плечах через все шкільне подвір’я в ремкантору, до Петровича. Коли він засклив, прибивши халявні, як постійному клієнту, штапики, ми тащили ту раму не менш гордо назад. Тільки вже «з почуттям виконаного обов’язку. І потім шкільний майстер ставив її на місце.

Вдома мене чекав ще один етап «замітання слідів». То був мій щоденник. А точніше, підпис бабусі у щоденнику. Я з легкістю підробляв його під зауваженням керівнички. З легкістю, бо як ви розумієте, робив я це часто. Крім того, й сам підпис був доволі нескладним – велика буква «М», що походила від першої літери бабусиного прізвища «Митражик» і ще кілька округлих закарлючок. Повірте, за свої шкільні роки мені доводилося підробляти підписи в рази складніші. Але про це – пізніше.

«Має бути підпис бабусі під зауваженням на завтра у школі – буде підпис у школі!!! Головне, що не сама бабуся» - єхидненько тішив себе я такими думками в голові.

А от на другий день усе було значно складніше й напруженіше. Як зранку в школі, так і вдома після обіду. Зранку я, наче граючи драматичну роль нещасного й побитого життям головного героя у шкільній мелодрамі, з пониклою головою та неймовірно сумним виразом на обличчі, вручав щоденника з липовим підписом бабусі своїй класній керівничці. Коли вона його розгортала, мене аж помітно тіпало від хвилювання.

- «Хоч би все проканало!!! Хоч би все проканало!!!» - пришіптував в умі я цю фразу багато разів, наче тибетський монах свою мантру, щоби ввійти в нірвану.

А керівничка в той момент думала, що мені вдома добряче «влетіло» і це зараз мене так гризе моя покарана совість. Це мені було на руку і я не виходив із образу. А вона зловтішно ставала щасливою й поправляла окуляри на своєму довгому носі, думаючи, що вона перемогла. А мені якраз і треба було, щоби вона так думала. Трюк із підписом спрацював і моя мильна опера зайшла «на ура». Я забирав щоденника й ніби винувато плентався до своєї парти.

Але це ще не кінець. Це – тільки перша дія заплутаної п’єси. Бо ще залишалася бабуся. Але вона провіряла мій щоденник аж у кінці тижня – на вихідних. Й до того часу мені необхідно було «підчистити» сліди зауваження червоною ручкою з її підписом, котрого вона не ставила. І це треба було зробити одразу ж після уроків, в день перевірки щоденника класною керівничкою. Як і ще раз, про всяк випадок, на цілий день виключити міський телефон, витягнувши кабель зі штекера. Що я і робив, як тільки стрімголов прилітав зі школи.

До речі, я потім неодноразово чув, як бабуся дідусеві нарікала на телефонний зв’язок. «За шо ми платимо їм такі гроші щомісяця, якщо у них постійно проблеми на лінії. То до мене цьотка Данка пів дня не може додзвонитися, то моя коліжанка Штефка дзвонила, і як в ринву!!!» - бідкалася бабуся. А мені в цей момент було спокійно на душі. Бо якщо вони не можуть додзвонитися до бабусі, то моя класна керівничка – тим більше.

Далі я переходив до завершального етапу «замітання слідів». Закривався у своїй кімнаті й витягав із портфеля щоденника, який так часто завдавав мені подібних пригод по житті. При чому, що оцінки у ньому я завжди приносив хороші. Десять, одинадцять і дванадцять. І їх було багато. Майже щодня. А це мені в даній ситуації було о-о-о-й, як не на руку. Зараз ви зрозумієте чому.

В мене було заведено заповняти щоденник із розкладом уроків на тиждень вперед. То ще трішки ускладнювало мою й без того нелегку справу. Я, тремтячими й спітнілими від хвилювання руками, ніби злодій, відкривав його і виривав сторінку, де було зауваження. Надійно її ховав до певного часу. Потім витягував іншу сторінку з другого кінця щоденника. І теж ховав її в те саме місце. Вона ж і була парою тієї сторінки, на якій було затьмарення моєї хорошої вдома репутації. Я маю на увазі, як учня.

Коли я вчився в молодших класах, то були популярними звичайні кольорові щоденники з малюнками на палітурці, з однієї сторони – титульної. У них сторінки були зшиті по принципу зошита. Тобто коли виривав одну сторінку, потрібно було ще потім витягнути іншу сторінку з другої сторони. Слава Богу, тоді в мене ще дисципліна так не «храмала». Та й була дуже доброю моя перша вчителька. Леся Ярославівна. Аж приємно і тепло стає на душі, коли про неї згадаю. А от у старших класах, якщо бути точнішим – восьмий-дев’ятий, вже появилися на полицях магазинів з канцтоварами новітні модні щоденники. Вони мали тверді палітурки і яскраві глянцеві картинки з обох сторін. А що саме важливо було для мене, у них сторінки кріпилися по одній до пружинки, яка йшла по всій висоті щоденника. От з таких видів щоденників виривати сторінки із зауваженнями – одне задоволення. І значно менше марудної роботи. Але то було пізніше. А зараз йде мова про щоденник старого зразка.

Вирвавши сторінку, я заповняв домашні завдання, що були задані цього тижня на новій сторінці. Все мало бути аналогічно зі старою. І навіть, оцінки із підписами вчителів підробляв. Так, щоб усе виглядало правдоподібно. Цей етап, звичайно, був найскладнішим. Довкола мене валялися багато листочків із оцінками та пробними підробленими підписами моїх педагогів. На цих листочках я багато тренувався. Бо якщо погано підроблю оцінку з підписом у щоденнику – накриється уся моя схема. А якщо грубо напартачу, прийдеться ще раз виривати сторінку й починати усе заново. Цей процес у мене займав декілька годин. Та й взагалі той день, як і попередній, автоматично були дуже складними і нервовими. Тим більше, що вивчення домашніх завдань ніхто не відміняв. І ще й треба було конспіруватися у своїй кімнаті. Бо ніхто з домашніх не мав знати, чим я там підпільно займаюся. Але воно того було варте. Принаймні, тоді мені так здавалося.

Довго сидівши та дуже стараючись, я підпис за підписом наближався до наступного етапу. Коли всі оцінки з підписами вчителів було «скопійовано» до щоденника, я видихав з полегшенням та міг уже розслабитися. І тоді вже, провернувши оці основні марудні справи, я трішки зловтішався зі своєї тихенької перемоги над класною керівничкою. А ще, не скрию, хитренько потирав пописані руки над щоденником, наче злий геній, що планує захопити весь світ і щойно заклав для цього усі передумови.

Як правило, все було зроблено чисто та акуратно. Тому що, як у багатьох пригодницьких й гангстерських епопеях, по певних законах жанру – «копія мала бути максимально наближена до оригіналу». Завершивши найскладніший етап, я заповняв розклад уроків на тиждень вперед.

От і все. А нє, не все... Ще треба було утилізувати вирвані з щоденника сторінки, бо дома зберігати їх було небезпечно. Тому ми з Вовчиком, увечері, тишком-нишком йшли на старий цвинтар і там торжественно їх спалювали. Попіл розсіювали, таким чином остаточно замітаючи сліди мого чергового інциденту. Спитаєте, чого для цього йти на старий цвинтар? На це є три причини. По-перше, бо є ще новий цвинтар. По-друге, бо старий знаходиться зовсім недалеко від нашої вулиці. А по-третє, там майже ніколи немає людей. Принаймні живих. А немає живих людей – немає й свідків. А привиди померлих людей – якщо вони таки існують, то я думаю у них багато своїх турбот та справ. І я сильно сумніваюся, що у їхніх планах є пунктик являтися в школі й розказувати про все побачене моїй класній керівничці.

Загалом, як ви бачите, схема була продумана ідеально. Так, що «комар носа не підточить». Нагадаю, що мій щоденник провірявся бабусею щотижня на вихідних. І вже зробивши все вищезгадане, можна було спокійно жити дальше. А в неділю після церкви, коли бабуся брала до рук мій щоденник, я намагався максимально відволікати її увагу на всякі дрібниці. Так, щоби вона поверхнево глянула на мої хороші оцінки та на заповнені щодня домашні завдання. І ще й похвалила мене за успіхи у навчанні. А потім я одразу ж підсував їй зошити із вже виконаними на понеділок домашніми. В даному випадку, це робилося для переключення уваги від щоденника і безпосередньо для перевірки їх.

Як ви зрозуміли, попри хороші успіхи у навчанні, у мене були анти успіхи з дисципліною. Тому в кабінеті БІЗона бував я часто. (така кличка була у нашого директора школи і походила вона від його ініціалів, бо його звали - Богдан Іванович Зарембський) Але в основному з двох причин. Перша – коли приходив за подякою й визнанням, бо взяв призове місце на якійсь з олімпіад. На них я їздив часто і з різних предметів. Та друга – коли мене туди викликали давати зауваження або покарання. Бо я міг з кимось побитися, чи курити у туалеті зі шкільними розпіздяями, або ж за які інші «зальоти». Скажу вам так - схеми зі щоденником та міським телефоном ставали мені в пригоді часто. Тепер ви розумієте, чому бабуся скаржилася на міський телефон?

Тому в кінці року, коли директор школи під урочисті фанфари вручав мені, як і іншим відмінникам, похвальний лист, де писало «за відмінні успіхи у навчанні та зразкову дисципліну», то я в душі інколи тихо ржав. А ззовні показував тільки посмішку від щастя.

«Зразкова дисципліна»!!! Поняли!!! То вам не хіхоньки-хахоньки!!!» - піднімаючи свій авторитет уверх, хвалився я пацанам після останнього дзвоника і ми дружно реготали. При чому, я думаю, що й сам директор школи розумів весь цей каламбур.

Перед тим, як забрати документи зі школи, щоб поступати після дев’ятого класу, треба було заповнити і здати обхідний лист. Це такий листочок, де мають бути підписи відповідальних посадових осіб про те, що я не винен нічого школі, і що вони мене з чистою совістю відпускають зі своїх стін у вільне плавання дорослого життя. Всіх підписів вже зараз не пригадаю, але один із них я запам’ятав собі на все життя. Підпис вищезгаданої бібліотекарки. Він мав свідчити про те, що я здав усі книжки й підручники у шкільну бібліотеку. Він мені дався найважче. Його я підробляти не ризикнув. Хоча чесно скажу вам – були моменти, коли про це дуже жалів.

А було все так. Стою я в черзі до того хранилища книг. Переді мною – молодші класи здають підручники, якими користувалися цілий рік. Я принципі, тут також із тією самою метою. Тримаю в руках великий чорний пакет «BOSS», доверху набитий шкільними книжками. І ще - обхідний листок. Позаду мене стають здавати підручники тусовка крутих та популярних у школі десятикласників. Приходить моя черга. Бібліотекарка поправляючи окуляри на носі, говорить монотонно суворим голосом:

- Прізвище й ініціали!

- Сливчик В.І.

- Сливчик В.І. Так-так-так. Шо тут у нас? Подивимося…

- Підручники прийшов здати і треба, щоби ви мені обхідний лист підписали.

- Спочатку все здавай! А потім буде лист.

Я поставив пакет з книгами на стіл. Вона хвилин з десять забирала по одному підручнику, уважно дивлячись та відмічаючи їх у моєму читацькому абонементі. Опісля перегорнула його на початок й пильно, наче слідчий, що вивчає матеріали резонансного вбивства, обслідувала кожну сторінку. Напевне, шукала до чого домахатися. Я знав, що вона мене добре запам’ятала після випадку з баскетбольним м’ячом та вікнами бібліотеки. Потім глянула на мене, як суддя на засудженого, й строго відчеканила:

- А у тебе борг перед нашою бібліотекою. Ти не здав «Червону шапочку», яку брав у другому класі та «Пригоди Тарзана» за четверний клас!!!

Варто замітити, що в момент оголошення вироку, в її старечих, начитано-пофігістичних очах, пробивалося щасливе зловтішання й неймовірна гордість за свою професію. Й на додачу до всього вище переліченого, таїлася образа на мене за те, що я посмів осквернити вікна її неприступної фортеці якоюсь незрозумілою для неї, круглою, оранжевою, гумовою кулею.

Тусовка десятикласників, почувши список книжок, що я винен бібліотеці, вибухнула сміхом. Я опустив очі донизу. Мені було стидно. Стидно не за те, що я не здав ці дитячі книжечки. А за те, що мій до того, доволі непоганий авторитет у школі, тільки що впав перед їхніми очима, як підбитий ворожою ракетою військовий винищувач, і лежав десь глибоко-глибоко під плінтусом.

Але біда не приходить одна. Бібліотекарка продовжила. При чому, голос у неї був ще більш строгіший, ніж попереднього вироку:

- І ще один дуже серйозний борг є у тебе.

Десятикласники в цей момент притихли й насторожено слухали чергового вердикту, щоби мати ще один привід пошкіритися.

- Велика радянська енциклопедія, – продовжила вона. У нашій бібліотеці є колекція зі всіх томів. Один висить за тобою. Де ти його подів? Це тобі вже не дитячі казочки!!!

У тусовці десятикласників з’явилася чергова тема, з чого можна поприкалуватися і шумно поржати. Авторитет мій був нижче фундаменту на метрів з десять, але це мене вже турбувало на той момент мало. По-перше, я й так забираю документи зі школи і більше вчитися там не буду. По-друге, з’явилася реальна проблема, котру треба було вирішувати.

Я почав згадувати коли я брав ту енциклопедію і навіщо. Точно!!! Було діло. Перший семестр дев’ятого класу. Мені дали завдання із зарубіжної літератури підготувати доповідь про французького художника Фердина́на Вікто́ра Еже́на Делакруа́. Я пішов у бібліотеку і таки взяв один том цієї великої радянської енциклопедії, щоби підготуватися. А дальше сталася одна кумедна історія. Після блискучої доповіді із зарубіжної літератури, наступним уроком у нас була англійська мова. Отримавши дванадцять балів, я трішки загордився собою й вирішив на англійській розслабитися та подуріти. Я зі своїм другом Вовчиком сиділи на першій парті. Там було класно сидіти тим, що вчительський стіл був дуже високий та великий, через що із-за нього майже не було видно того, хто сидів за першою партою. Тому там можна було легко списувати або тихенько на уроці займатися своїми справами. Ми з Вовчиком просікли цю фішку вже давно, тому й сиділи там за першою партою. А не як всі головні розпіздяї нашого класу - на останніх, де вони проглядалися зі всіх сторін й були оточені пильною увагою вчителів.

Посеред уроку англійської мені стало нудно і я витягнув із портфеля ту енциклопедію. Я Вовчикові почав показувати різні цікаві картинки й ілюстрації до статей. І ми випадково наткнулися на фотографію дикого кабана і почали «дико реготати». Справа в тому, що у нашому класі був жирний хлопчина. У нього була доволі рідкісна кличка – «кабан». А тут ми, типу, знайшли його далекого родича. На той момент нам це здавалося надзвичайно смішно. Вчителька зробила нам зауваження. Через кілька хвилин ми почали знову: привертали увагу нашого «кабана» й показували йому дикого кабана з енциклопедії. Клас заметушився й посміювався. Всім вже явно було не до англійської. Нам з Вовою пролунало друге зауваження.

Потім пацани із задніх парт також зацікавилися нашим приколом й тихенько попросили передати їм енциклопедію, аби ще й вони подивилися на «дикого кабана». Я тихенько під партою передав книгу. Коли вона дійшла до них, вони вибухнули голосним сміхом. Вчителька з англійської не витримала, підійшла і забрала ту енциклопедію. Після того, вона запитала чия вона. Я підняв руку і сказав, що її приніс. Але доповнив, що вона не моя, а зі шкільної бібліотеки. Вчителька гордо відповіла, що конфісковує її. Урок закінчився. А я собі наївно подумав, що раз вона по завершенні уроку не повертає мені енциклопедію назад, але знає, що я взяв її у бібліотеці, то вона, тобто вчителька, сама занесе цю книгу й здасть її на моє прізвище. Наївно правда? Згоден. Але в той момент я подумав, що так воно й станеться. Тому забив на цю ситуацію й дав собі спокій з тою енциклопедією. Аж тепер, через півроку я дуже сильно пожалів про отаку мою халатність. Але була й хороша новина – я згадав, у кого бачив її востаннє.

Бібліотекарці я сказав, що знайду ту енциклопедію й поспішив додому до вчительки з англійської. Жила вона в десяти хвилинах ходьби від школи у добротному двоповерховому будинку з євроремонтом, бо була жінкою ковбасника. Так у нас в Копичинцях називаються підприємці, які мають цехи по виробництві ковбаси.

Я повернув з центральної асфальтованої вулиці на ґрунтову, встелену дрібними камінцями. Коли підійшов до її будинку, звернув увагу, що на хвіртці висить табличка. На ній написано: «Наш собака добігає до огорожі за 5 секунд. А ти?» Я ще подумав собі – класний прикол, але трішки насторожився. Думаю – «блін, у них є пес». Обережно заглянув з-за хвіртки на подвір’я. Там не було нікого - ні господарів, ні пса. Потрібно було йти до хати. Я зібрався з духом й легенько прочинив хвіртку. Боязко зайшов, але вирішив на всякий випадок її не закривати. Оглядався по сторонах, шукаючи очима їхнього собаку. Було трішки страшно, чесно скажу.

Несміливими кроками я пройшов по стежині з нової бруківки, що вела до будинку й завертала за ріг до входу. Неспішно повернув за хату. Переді мною красувався великий ганок зі сходами, накритий металочерепицею. І тут я завмер. А ще зіпрів, і то не тільки на голові. За метрів десять від мене, збоку від гаража, стояла собача будка. В ній лежала велика чорна породиста німецька вівчарка й спокійно дивилася на мене. Я перевів подих і несміливо глянув на неї. Та вона не подавала ніяких ознак агресії. Нерухомо постоявши де-який час, я трішки заспокоївся й повільно рушив до дверей. Собака спостерігала. Я постукав у двері з надією, що мені зараз відкриють і все буде ок. А у відповідь – тишина. Я ще раз постукав, але сильніше. А потім ще тричі подзвонив у дзвінок. «Нікого немає вдома. Блін-н-н. Треба звідси йти» - подумав я й благально ще раз глянув на охоронця цього подвір’я.

Ось тепер для того, аби нагнати драматізму – деяка інформація про вівчарок. Вони – дуже розумні собаки. Крім того, у них є одна особливість – вони запускають до хати всіх, навіть незнайомців. При чому не гавкають та ведуть себе спокійно. І якщо ти виходиш із дому з хазяїном, також в принципі проблем немає, бо як мінімум хазяїн бачив або знає того, хто прийшов. Але!!! Якщо ти виходиш один, вони автоматично думають, що ти грабіжник і тоді спокійно й надійно виконують свою роботу. Кінець примітки.

Я зробив кілька повільних кроків від дверей. Собака досі спокійно дивилася на мене. Я подумав собі: «Боже, яка розумна тварина. Напевне, вона розуміє, що я до своєї вчительки з англійської по справах прийшов». І я, дивлячись на вівчарку, пішов нормальною ходою в сторону хвіртки. Один, без хазяїна. Собака загарчала, а я замітив, що йду уже значно скоріше. Вона вилазить з буди. В цей момент ноги несуть мене на автоматі дуже швидким бігом. Все таки, інстинкт самозбереження рішає. Вівчарка також почала бігти і сильно гавкати. А я собі такий втікаю й нікого не чіпаю, і задньою думкою чекаю, коли ж то вже на кінець закінчить той ланцюг, на якому вона припнута. Тому що, тоді я не знав про цю особливість німецьких вівчарок. І був переконаний, що не прив’язана собака себе так довго спокійно вести не могла б. А вона ж то, курва, не припнута!!!

Слава Богу, що я залишив хвіртку відкритою. Я кулею вибіг за неї, закривши її за собою. На долю Мілі секунди пізніше, до хвіртки добігла вівчарка. Думаю, точно за 5 секунд, як і було сказано на табличці. Я тримаю хвіртку за ручку, щоби вона не відкрилася, бо там механізм на пружині. А мені страшно, капец!!! Тому що, по той бік гавкає, так злісно і голосно, що аж заходиться, та здоровенна чорна агресивна тварина. Кльово би було закрити хвіртку на застібку. Але вона знаходилася зі сторони подвір’я. А протягнути туди свою руку, щоби дістати до неї я не ризикнув, бо та, сука, вівчарка відкусила б мені її по саме плече.

Тому я приймаю рішення банально тікати. Тому зараз опишу вам, у чому я був тоді одітий: на ногах шльопанці, бєжєві бріджі нижче коліна (в той час так тоді ходили всі), якась футболка й чорний, великий, вже пустий пакет «BOSS» у руці.

Я відпустив ручку хвіртки й рєзко стартанув, навіть не замітивши, що шльопанці з ніг підлетіли вище мене. Куди пакет дівся, я теж не знаю. І щодуху помчав тією ж вуличкою в бік стадіону. Як за швидко проносилися повз мене будинки сусідів вчительки з англійської, так само швидко в моїй голові проносилися молитви, які я одразу ж відмолював. До речі, про релігію. В моменти подібних екстрених ситуацій, я – побожний, як ніколи. До речі, одразу ж й про спорт. Якби Ігор Дмитрович, мій вчитель з фізкультури засік, з якою швидкістю я тоді біг, мене б відправили не то, що на районну спартакіаду, а напевне, на самі Олімпійські ігри.

Мудра вівчарка ж лапами штовхнула хвіртку. Та без проблем відкрилася. Й ота здоровенна псіна побігла за мною, наганяючи страх своїм гавканням та мотивуючи мене жити, а значить, бігти швидше, й дальше, й скоріше. Собака добігла до місця, де вона, скоріш за все, раніше помічала свою територію, й вигнавши мене з неї, зупинилася й сіла. Я помітив у дзеркало заднього виду, що вівчарка відстала, але біг ще повірте о-о-ой як далеко.

Метрів за сто п’ятдесят зупинився та став віддихуватися. Випадково опустивши очі в низ, глянув на свої ноги. Вони всі були в крові та пилюці. І не дивно. Пробігти таку відстань, зі скаженою швидкістю, босяком по ґрунтовій дорозі з камінцями. Коли я на них подивився, тобто на ноги, саме в той момент вони почали мене сильно пекти. Чим більше відпускав адреналін, тим біль посилювалася. Через хвилину-другу з подвір’я вийшла моя вчителька з англійської та покликала вівчарку до себе.

Коли я, криваючи на дві ноги, підійшов до неї, вона вибачилася за інцидент з собакою та запитала, що я хотів. Я сказав, що в силу даної ситуації, ще хотів би трохи пожити. А потім нагадав їй про енциклопедію і попросив, щоби вона мені її повернула. Бо в іншому випадку, через борг перед шкільною бібліотекою, мені не підпишуть обхідного листа. Вчителька з англійської сказала, що на жаль, нічим не може допомогти. Бо вона ще тоді, після того зловіщого для мене уроку, залишила енциклопедію на учительському столі. А про те, що конфіскує книгу, вона сказала, щоби трохи пристрашити.

Хммм. Пройшло більше півроку з того часу. Цікаво, чи лежить вона там досі? – подумав я і вирішив йти до школи. Позбиравши свої шльопанці та пакет по всій вулиці, я так і зробив.

Звичайно ж, в класі на учительському столі за енциклопедією вже давно, як слід простив. Але якби я цього не провірив, мене б мучила совість. А так, зі спокійною душею й нульовим результатом пішов «здаватися» в бібліотеку. Після мого «щиросердечного покаяння» бібліотекарка пом’якла. Вона сказала, що вже якось переживе втрату одного з томів «Великої радянської енциклопедії». А пережити їй це допоможе той факт, якщо б я відкупив якусь сучасну ілюстровану енциклопедію на благо бібліотеки. Ну і звичайно ж, «Червону шапочку» та «Пригоди Тарзана». І тільки тоді вона мені підпише обхідний лист.

Я пішов додому по гроші. Потім - у книжковий відділ універмагу, що знаходиться в центрі міста. Купив книжки на славу. Дорогі правда дуже. Але ж книги – це знання. А вони – безцінні. Тим більше, чого не зробиш заради підписаного обхідного листа, аби чим по швидше вже звалити з тієї школи назавжди.

Приніс покупки. Повелительниця книг одразу оглянула їх. Не приховуючи свого задоволення, поставила на них печатки шкільної бібліотеки. Після чого усміхнулася й з гордістю за свою професію промовила:

- Давай свій обхідний лист. І на майбутнє, - бережи книги!!!