Холодні, сповнені передчуття дощу вітри розлітались пустими залами Ашраму. Червоні стіни, вкриті шарами пилюки, павутини та плісняви, занепало очікували зливи, яка б остудила їх від Індійського сонця.

Довкола був лише ліс. Дивовижні дерева вихилялись та шаруділи листям, виспівуючи предковічну мантру землі. Чорні цятки птахів у небі зависли, виглядаючи сірувато-сині хмари тропічних дощів.

Біля входу сидів хлопець. Закутаний у жовто-червону сутану він здалеку нагадував старця. Сивого майстра йоги, гуру, або ж самого Будду, що зійшов на світ. Невгамовні горизонтальні ряди сходів вивищували храм над лісами. Вони вели до великих, дерев’яних дверей, що навіки закрили від зовнішнього світу свої ворота.

Хлопець сидів у позі лотоса прямісінько перед дверима. Руки складені на колінах м’яко лежали долонями догори. Обличчям він був звернений до лісу. Очі були закриті, а груди повільно вбирали свіже повітря, контролюючи кожен рух.

Пекельна червона куля зависла над горизонтом зеленого покривала лісу. Мить, і вона перейде у обійми нічних жахіть, днів, що невпинно стікатимуть в темряву. На останньому згаслому проблиску, над лісом пролетів теплий порив повітря, що вдарився об хлопчаче обличчя.

Сіни палацу повнились легкою патиною сутінок. Над лісом, вихиляючи хвостом, летів змій Наг. Символ води, що йшла разом зі східним вітром.

Зоряний шепіт пронизував вуха хлопця. Червоними стінами гуло відлуння, мов відголосся мантри дерев.

У день що рівний сонцю є

Просвітлення тобі зійде

Що не один ти в світі, сам

А вірний духам та вітрам

Бо вільний з мертвими й живими

Минулими і молодими

І забажав лише одне

Нехай що буде, те буде

Хлопець м’яко розплющив очі, в яких відбивалась синява морів, вітрів та дощу, що співав про початок нового життя.