Перший спалах. Зйомка руху.

Вона лежала на задньому сидінні синьої автівки з вінцями іржі над колесамими. Асфальтоване шосе намотувалося на них, як кінострічка на шпулю, транслюючи в моїй голові до біса нудний фільм. Однакові будинки з однаково акуратними газонами, і тин кожного з них обплітали вульгарно-жовті квіти, притуляючись своїми пелюстками до широких парканів. Камера моїх очей фіксувала тільки повороти та стрілку на панелі з бензином, але її ноги, довгі й без панчіх, інколи проминали 25-тим кадром, збуджуючи увагу і змушуючи відривати очі від керма. І от я підняв на неї очі.

У дзеркалі відбивалися мої спітнілі скроні та її мовчазне обличчя в оберемку скуйовдженого чорного волосся. Стояла невимовна спека, тож я опустив скло ще нижче, а щоб не слухати густу тишу, створену сонцем у спраглому замісті, я підкрутив радіо.

Повідомляли про учорашнє вбивство, прогноз погоди (ніби моя мокра сорочка її не відчувала), результати чергового матчу мені-начхати-з-чого. У розпачі я перемикнув на іншу хвилю. Нудьга. Усе просякло нудьгою. Ніколи цей білий шум не розповідав щось дійсно вартісне. Красу і сенс я споглядав лише у її білому тілі, що вигравало перлиною у світлі вікна. Заздрощі сліпили мені очі, коли бачив, як тіні будинків торкаються її шкіри і байдуже тікають геть під колеса машини.

Я вдарив по керму і повернув на ліво. Автівка була стара, тож її трохи заносило, через що моя пасажирка здригнулася і нахилилася в бік.

Залишилось ще трохи, і ми будемо вдома.

Другий спалах. Довга експозиція зі стороннім предметом у кадрі.

Я відкрив пляшку вина і голкою торкнувся обсидіанових полів платівки. До вух линула музика Амадея-панка, що народжувала у мені бажання малювати чуже тіло на моїй канапі у дзеркалах й спалахах. Я підійшов до неї і туманними очима роздивлявся згин ліктя, трохи паперово-шершавий. Але довго я не встояв, бо вино, здається, перелилося у ноги і змусило танцювати, вигинаючись неначе лоза. Я наблизився до фіранок і закрив кімнату від пекельного ока західного сонця, зробивши оберт з бокалом у руці. Це моє побачення з нею, це моя вечірка.

Я провів рукою по її волоссю, змішуючи аромат дівочого тіла і алкоголю. Я відкрутив ліву її ногу і торкнувся вустами коліна. Пусті зіниці ніби заховалися від сорому через оголений шарнір. Я зняв праву руку з ліктя і наблизив до рота. Але тендітну мить розірвав телефонний дзвінок. У люті я був змушений покласти обожнювану ручку і зняти слухавку.

- Що? Я зайнятий, саме працюю на нову виставку.

- Вибач, я тільки новини прочитав. Бідна дівчинка. Можливо варто перенести твою виставку через це, не на часі. ЇЇ мати невтішна.

- Я так довго працював і от нарешті знайшов натхнення для зірки задуму.

- Я все розумію, але смерть трубачки шкільного клубу може лягти тінню підозри на тему тво..

- Вона була мажореткою, і я співчуваю, але вбивство не затьмарить світло мистецтва. А, можливо, навіть допоможе дівчинці стати шедевром.

Я поклав слухавку і блиснув очима. На мене чекала кістляві зап’ястя і помережані механічними згинами тонкі пальці, котрі ніби манили мене до себе на чорній оксамитовій подушці.

Третій спалах. Розфокус.

І я взяв її на руки. З краєчку мого ока плавало відображення червоної пір'їни її ківеру. А бутафорський жезл я відкинув до програвача, змінюючи ритм пісні. І у плавних обертах наших тіл тане кімната, перетворюючись на хвилі різнокольорових ліхтарів.

Ідея промайнула у мені. Вогні. Так. Я переніс її у студію. Свідомість паморочилася і від вина, і від полірованого кришталю її краси.

Я зачесав волосся, торкнувся підборіддя і направив промінь лампи сонячного світла у темінь зіниць. Неживий блиск на грудях нагадував тільки-но зламану крижину по холодній весняній воді. І думка моя пливла услід їй, доганяючи мить ліхтарного сяяння.

Тіло її пожирав лискучий об'єктив мого чорного ока. У вигинах плівки карбувалася абстракція її ліній, а білі стегна проявлялися в червоній кімнаті. Руки мої тряслися і формували розмиту дівчину у ламаних стінах студії.

Ти найкраща лялька із усіх створених, й у хімічному складі прояву фотографії я закарбую твою мідно-гіпсову юність на багато років, аж поки сонячні промені не випалять тебе із газетних шпальт.